П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи
Шрифт:
Вона насупилася, почувши концентрований запах СО2, тричі поспіль чхнула, активно помахала рукою, ніби відганяючи від себе невидиму, але надокучливу муху, чи навіть цілого ґедзя, трохи подмухала, і її очам відкрилося місто приблизно з висоти пташиного польоту. Хоча ні. Нижче, значно нижче.
Деякий час Кліо вдивлялася в панораму ранкової метушні і вслухалася в какофонію звуків життєдіяльності сучасного мегаполісу. Врешті Муза виділила з натовпу хлопця років вісімнадцяти-двадцяти, який енергійно маневруючи
«Кур’єр, – здогадалася Вона – Гаразд, перший є», – Вона взяла квадратний клаптик паперу 10х10 см і написала на ньому: «№ 1– кур’єр».
Зробивши цей запис, Вона продовжила огляд території. Раптом їй в очі вдарили сонячні промені, що відбилися від шибки вікна, – його саме відкривав на другому поверсі старовинного цегляного будинку чоловік із кислим незадоволеним виразом обличчя.
«Що ж, сам напросився», – подумки відзначила Муза і придивилася до чоловіка.
На вигляд йому десь близько під сорок, чи то трохи за сорок. Одягнений у штани та сорочку. Чоловік стомлено сів у м’яке крісло, на спинці якого висів піджак, і ліниво подивився на телефон.
«№ 2 – менеджер з реклами» , – записала Вона на наступному квадратному клаптику паперу 10х10 см.
Поки Кліо робила свої короткі нотатки автодорожні вузли порозв’язувалися і на вулицях стало трохи спокійніше та просторіше. Місто увійшло в наступний цикл буденного життя – напруга з доріг перемістилася в офіси.
Але Її це аж ніяк не стосується тому що Вона залишається на вулиці, до того ж зверху. А зверху, як відомо, видніше. І, дивлячись згори вниз, вона побачила на даху автомобіля оранжеву шашечку з написом латинкою «TAXI». Змінивши кут зору, Вона змогла розгледіти також і шофера за кермом. Машина стояла в тіні розлогої крони каштана, ліві дверцята відчинено, а сам таксист тихенько посміюється у вуса, читаючи останню сторінку газети.
І на квадратному клаптику паперу 10х10 см з’явився напис «№ 3 – таксист».
«Ще двох…», – подумала Вона і трохи відволіклася від пошуків – почала малювати на папірці якісь лінії, незрозумілі фігури та таємні, навіть для неї самої, знаки.
Тим часом внизу, похитуючись на повороті, поважно прогуркотів старенький трамвай, проїхав ще метрів з п’ятдесят і зупинився навпроти аптеки. Різко з ляскотом розчахнулися двері, випустивши на вулицю небагатьох пасажирів. Серед них яскраво виділявся своєю жвавістю дідо з акуратною борідкою, в береті та льняному костюмі. В правій руці він тримав ціпок, який радше виконував функції прикраси чи аксесуару, аніж слугував додатковою точкою опори при ході.
Вона уважно оглянула новоявлений типаж, в задумі аж почала гризти перо, і залишила на черговому
Подальше обсервування поєднувалося із переглядом афіш та рекламних постерів на тумбах, стовпах, парканах та в інших несподіваних місцях. Пропозиції на цих афішах були так собі, і Вона вирішила, що її Сестри-Музи напевно пішли у відпустку, бо вже вельми оте все скидалося на творене одним лівим заднім копитом.
«А мені то що? – подумала Вона, – Може, так і треба».
– Може, так і треба, – почула Кліо голос і побачила низенького, тілистого, коротко підстриженого молодого чоловіка. Він стояв обличчям до воріт будинку (на цих воротах Вона власне розглядала одну з численних афіш) і спиною до вулиці та пильно, наче митник на кордоні, проводив ревізію вмісту шкіряної борсетки. Відсутність грошей його дуже засмутила, проте наявність численних та різноманітних документів вселяла надію отримати певну суму у винагороду за повернення «знайденої» борсетки.
– За возврат, дядя, заплатиш пару сотень, – промовив молодий чоловік, глянувши в сині очі господаря борсетки. Із фотографії в паспорті на нього дивилося овальне обличчя з ледь помітною посмішкою на вустах. А біляве волосся стирчало їжаком у всі боки. – Арієць, – припустив молодий чоловік.
Вона не гаяла часу і на квадратному клаптику паперу 10х10 см зазначила: «№ 5 – Кишеньковий».
2
Годинник на ратуші своїм дзвоном сповістив місто, що настав полудень. Муза відчула цілковите задоволення від своїх перших кроків на ниві художньої літератури. Вона уважно поглянула на Головний Годинник міста і після коротких роздумів легким розчерком пера написала «16:00» та поставила знак оклику: «!». Далі взяла стареньку друкарську машинку під пахву і розчинилася у повітрі, залишивши по собі маленьку білу пір’їнку. Але раптом повернулася назад і здивовано вголос зауважила:
– Я що, хіба курка якась чи гуска? – і знову зникла, але вже не лишаючи після себе жодних слідів.
П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. КЛІО.
Вона з’явилася в офісному центрі, точніше, у шахті одного з його ліфтів, примостилася, сівши по-турецьки, на даху кабіни для перевезення людей, поставила перед собою стареньку друкарську машинку і енергійно зацокотіла клавішами.
А ще живуть собі п’ятеро людей. Живуть собі та й не знають і навіть не здогадуються про існування один одного. Тут нічого дивного нема (дивне розпочнеться пізніше), бо на планеті аж шість з половиною мільярдів душ (а може й більше), і про кожного знати шкідливо для здоров’я (бо можна з глузду з’їхати).