П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи

Піпа Стефан

А оскільки Вона Муза і має величезний досвід існування у Часо-Просторі, то її фантазії перетворилися у реальність людей, які щойно розбрелися в різні боки.

Чи може, навпаки, реальність людей завітала в Її свідомість у вигляді фантазій? А втім, власне над цим питанням Вона найменше замислювалася, можна сказати, на цю тему взагалі не думала, та й знала… прекрасно знала Себе…

№ 3 + № 4

– Ніяк не второпаю, а що ж сталося з мобільним? – дідові ніяк не давала спокою відсутність бодай одного каналу

комунікації, в цьому випадку – мобільного зв’язку, із певними соціальними групами, і такий стан речей виводив його з рівноваги, бентежив, тому він вголос ділився своїми роздумами з приводу мовчання мобільного: – Буквально півгодини тому розмовляв по телефону. Все було добре, і тут на тобі.

– Облиште, – відповів на це вусань, – Пізніше розберетеся. Мій теж до речі, ані мур-мур.

І вони хутко продовжили свої пошуки виходу з такого дивного і, на перший погляд, досить непрактичного приміщення. Та перспективою їхньої мандрівки була все та ж безкрайня далечінь смарагдової трави, яка на горизонті перетікала в блакитне небо.

– Ху, – шумно видихнув дідо, – Ми взяли такий темп, що я вже трохи притомився.

– Але ми анітрохи не просунулися в наших пошуках, – додав вусань.

І вони, важко дихаючи, зупинилися. Вусань роздивився довкруж:

– Щось тут не так. Ми пройшли вже близько кілометра. Як така велика площа може поміщатися в офісному центрі?

– Ви мене питаєте? – продовжував відхекуватися дідо, – Щиро кажучи, моєму здивуванню немає меж. А мене таки складно здивувати, я багато чого побачив на цьому світі.

Вусань поглянув на годинник:

– Тотальне запізнення. Клієнт вже певно викликав іншу машину ї поїхав. То ж мені поспішати нікуди, – змирився він із ситуацією і промовив: – Та що ж це за химера така! Ви знаєте, я не вірю…

Вусань раптом замовк, бо йому згадалися щойно сказані дідом слова: «я багато чого побачив на цьому світі», а далі в голову прийшло, з його погляду, просто таки шалене припущення. Він хотів було промовчати, але разом із гіпотезою прийшла й тривога, і, щоб позбутися неприємних відчуттів, вусань вирішив озвучити свою версію, поділитися з кимсь своїми припущеннями. Він судомно ковтнув слину, яка зненацька заповнила весь рот, і промовив:

– А може ліфт, теє, обірвався? Впав, і ми всі загинули? І потрапили на той світ?

Дідо промовчав, але одночасно й зрозумів, висловлюючись науково, що версія робоча, тому зі швидкістю думки його мозок одразу розпочав аналіз основних подій власного життя та за дуже короткий час прийшов до висновку: «Душа моя цілком заслуговує на райський відпочинок». І дідо промовив:

– В такому випадку, сподіваюся, що це не пекло.

– Еге ж, – підхопив рятівну думку вусань, – Щось не схоже…

Тут дідо аж сам здивувався, на нього ніби щось найшло, він різко обірвав співрозмовника та гостро запитав:

– Не схоже на що?!

– На пекло, – розгублено відповів вусань.

– А звідки ви знаєте, як виглядає пекло?! – продовжував дідо, ще більше розпалюючись. Ним потроху почала оволодівати паніка, і вусань помітив цю зміну.

– Н-не

знаю, – від хвилювання вусань почав заїкатися. – Н-не знаю… Але нам з-з-завжди г-говорили…

– О, Господи, – дідо впав на коліна, благально звів очі до неба, і, затиснувши під пахвою ціпок, склав руки для молитви. – Господи Боже наш, відвічний Творець усього сущого, які ми дурні і недалекі! Шість мільярдів, Боже, а толку ніякого, одні глупства в голові…

Дідо раптом зупинив своє звернення до вищих інстанцій, швидко встав, поправив свої штани і пояснив свій несподіваний пасаж:

– Щось найшло на мене, але вже все в порядку, я при собі.

– Ху, – полегшено зітхнув вусань. – А я трохи перестрашився, – чесно признався він. – Та все ж у Ваших словах є доля істини.

– Ви думаєте? – зацікавився дідо.

– Ну, так! – продовжив вусань, – Не всі шість мільярдів глупі. Ми ж з вами… так би мовити, трохи порозумнішали… – скоріше запитував, аніж стверджував вусань.

– Хіба зовсім трошки, – погодився дідо, і вони весело розсміялися.

Сміялися чоловіки недовго, рівно стільки, аби знову врівноважитися, бо такі одкровення не кожного дня бувають, та й не з кожним.

– Куди підемо? – весело запитав дідо.

– А он там щось біліє, – вусань помітив зміни на загальному тлі – на одному із узвиш з’явилося щось біле: чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку.

№ 1

Він йшов поволі і чим далі просувався, тим сильніше навколишній краєвид йому щось нагадував. Що? Що саме? Десь він вже таке бачив.

І нарешті він згадав. Все стало таким очевидним! Як він одразу не второпав? Це ж заставка на робочому столі його компа. Точнісінько така сама: зелена трава і блакитне небо.

Він зняв з вуха непотрібний тут блютуз, поклав його в рюкзак і пішов поволі далі. Разом з ним рухалися його думки та образи, які яскраво ілюстрували ці думки:

«А що, коли я потрапив у якийсь величезний комп’ютер? І мене винесло на робочий стіл. А хто ж тоді юзер тої машини? Бог? Бородатий дядько з довгим сивим волоссям в білосніжному хітоні і легких сандаліях. І, поки люди на Землі за теорією природного добору Дарвіна практично втілюють принцип «Хто сильніший – той ситніший», Бозя бавиться на своєму компі в якусь стрілялку чи в квеста, або просто пасьянс «Косинка» розкладає. А інколи по мережі до нього віруси потрапляють. І нещодавно до нього залетіло 5 нових вірусів, і скоро їх злапають та, в кращому випадку, пролічать, а в гіршому… До речі, а куди потрапляють усі знищені на Землі електронні файли?… Та ну, то якась маячня. На фіга Богу комп’ютер?»

Він спробував відмахнутися від цих дивних думок, та вони знову поверталися і настирливо роїлися в його голові:

«А нам на фіга комп’ютер? Помічна ж штука. І коли в нас є, то Бог й поготів має. Це ж від нього всі ідеї. Чи не всі? Чи не від нього?…»

І йому дуже-дуже захотілося, щоб хтось був біля нього поряд, та хоч би й ті попутники з ліфту, бо на самоті з такими думками просто лячно. Хоча би хтось був поряд, щоб поговорити на іншу тему, чи просто послухати інших та відволіктися від тих думок.