П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи
Шрифт:
– Сідайте, – запропонував Дід Мороз.
Поки всі займали крісла, втомлений молодий чоловік помітив за спиною Діда Мороза, серед поличок з різними скриньками, бобінний магнітофон. Стрічка на ньому не перемотувалася з бобіни на бобіну, а крутилася безкінечно по колу – очевидно, краї стрічки були між собою склеєні.
Молодий чоловік здогадався, звідки без зупинки лине «Jingle Bells», і промовив:
– Можна музичку вимкнути? А то вже наслухалися, ситі по зав’язку, – і він провів ребром долоні по своєму горлу.
Дід Мороз мовчки повернувся до магнітофона, вимкнув його.
Дід Мороз звернувся до прибульців:
– Ну, і що привело вас в наші краї?
Запитання спантеличило людей. Молодий чоловік кинув течку на стійку і перепитав:
– Що привело? Дєла в нас… А ви тут цирк влаштовуєте. Чи це розіграш якийсь? І костюм геть попсули. Шо за манєри?
– Ну-ну, заспокойтеся. Всі незручності ми вам компенсуємо, – спокійно відповів Дід Мороз.
– В якій валюті? – швидко поцікавився коротун.
– А яка у вас є? – запитанням відповів Дід Мороз.
– Гр… – почав було коротун, та похопився і менш впевнено продовжив, – Всяка є, а Вам то що?
– Та нічого, – знизав плечима Дід Мороз.
– Добродію, Ви нам підкажіть, як вийти звідси, – несміливо знову приєднався до розмови дідо.
– Дуже просто, як зайшли, так і вийдіть, – відповів Дід Мороз і розсміявся.
– То що, нам вертатися назад? – уточнив вусань.
– Як хочете, – продовжував сміятися Дід Мороз. Потім він відкрив зошит, взяв олівця, вгамував напад сміху і звернувся до людей:
– Як вас записувати?
– А навіщо це? – з тривогою в голосі запитав коротун.
– Для історії, – коротко повідомив Дід Мороз.
– Іван Тимофійович, – поважно представився дідо.
– Солунський Петро, – продовжив за ним вусань.
Дід Мороз швидко записував.
– Інга, – вирішив пожартувати молодий чоловік.
Але Дід Мороз і вухом не повів та занотував запропоноване ім’я.
– Е-е-е, – схаменувся молодий чоловік. – Я пошутив.
– Пізно, вася, – захихотів коротун. – Будеш Інгою в анналах історії.
Молодий чоловік грізно зиркнув на коротуна, той, відтворивши в голові образ серйозного міліціонера в формі, швидко заспокоївся:
– Я тоже пошутив, – сказав коротун молодому чоловікові та гордо назвав своє ім’я: – Грубий – моя погрємуха.
Дім Мороз записав і глянув на останнього з п’ятірки. Юний хлопець, відчувши спрямовану на нього увагу, відірвався від своїх думок і сказав:
– Антон.
– Добре, – закінчив писати Дід Мороз, Йдіть поки пообідайте. Ви ж їсти хочете?! – запитально і водночас ствердно, з легким притиском сказав він.
Тут всі справді відчули голод.
– Обійдіть, і з другого боку знайдете бістро, – підказав Дід Мороз.
7
Люди злізли з високих крісел, обійшли рецепцію і з тильної сторони побачили невеличкий, оточений стінами подіум висотою двадцять сантиметрів, а на ньому великий круглий дерев’яний стіл з п’ятьма сплетеними з лози кріслами.
Мандрівники всілися, роззираючись довкола. Жодних атрибутів кафетерію, крім вищезгаданих крісел і
– Що за кафешка гавняна, – першим висловив своє враження молодий чоловік. Але його перебив дзвінкий дівочий голос:
– Обережніше зі словами, а то наїсися тим, про що говориш.
Інга обернувся. Поряд стояла Офіціантка в синьому комбінезоні, картатій сорочці, з червоною хустинкою на голові. В руках вона тримала п’ять великих малинових папок із золотистим тисненням на кожній – «МЕНЮ». Зробивши таке зауваження, вона поклала перед мандрівниками меню та пішла геть.
Всім так хотілося їсти, що без жодних коментарів вони розібрали екземпляри меню та занурилися в процес ознайомлення з асортиментом кулінарних пропозицій. Перелік страв нічим особливим не виділявся і не відрізнявся від баченого колись в минулому. Загалом увесь список поміщався на одному аркуші паперу: «перше: борщ, солянка, жульєн; друге: горохове пюре, картопля по-домашньому, рис; котлети, тефтелі, люля-кебаб; салати: мімоза, весняний, вітамінний; наопої: сік в асортименті, чай, кава; хліб». Дивувала хіба відсутність легких та міцних алкогольних напоїв.
Люди швидко ознайомилися із лаконічним переліком, зробили подумки вибір та мовчки сиділи. Через 45 секунд гнітючої тиші Грубий розпочав розмову:
– Мєнт народився, – і скоса зиркнув на Інгу. А той байдуже дивився на поверхню столу.
– А в нас, коли тиша раптом наступає, – промовив Солунський, – говорять, що ангел пролетів.
– Де це у вас? – поцікавився Інга.
– В нашому селі, – мрійливо із задоволеною посмішкою на вустах одповів вусань.
– Панове, давайте не будемо відволікатися, – втрутився Іван Тимофійович, – У нас є спільна проблема: ми потрапили невідомо куди, і поки що нам ніхто нічого не роз’яснює, і ніхто не допомагає звідси вибратися. В кожного з вас, я розумію, є свої справи, – дідо задумався, – Гм, гм, там, – і він невиразно махнув рукою, вказуючи напрям. – Тому пропоную обговорити нашу спільну проблему, замість того, щоб гаяти час на ангелів та мєнтів.
– Дєд, ти вузько мислиш, – перебив його Інга, – може ми якраз інтуїтивно рухалися до вирішення, як ти кажеш, нашої спільної проблеми, а ти своїм раціональним умовиводом обламав весь процес.
– Іван Тимофійович все правильно каже, – промовив вусань, – Ми он, поки разом йшли, то грішним ділом подумали, що, може ліфт, обірвався, і ми всі в раю опинилися.
– Гнила версія, – заперечив Інга. – Або це не рай, або ми не померли. Тому що мені особисто, на відміну від вас, рай не світить, значить, якщо ми померли, і ви поряд зі мною, то ми не в раю…
– А чого ні? – раптом втрутився Грубий, – А вдруг наверху амністія? Нам грішки наші земні скостили і всіх в рай, – коротун задоволено посміхнувся.
– Добре, а яка у Вас версія? – звернувся до Інги дідо.
– О, ми як в клубі знатоків, – засміявся Грубий і, простягнувши руку до центру стола, покрутив уявну дзиґу та заіржав: – Іііго-го-го… – подивився на інших, – Тільки нас п’ятеро.
– Шестеро, – з’явилася офіціантка із маленьким блокнотом та ручкою в руках, – З вами ще Муза. Замовляйте.