П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи
Шрифт:
Нарешті два представники протиборчих сторін зрозуміли, що поле їхньої битви змінилося кількісно – значно розширилося у розмірах; та якісно – замість твердої підлоги ліфту вони відчули м’яку пружну приємну на дотик траву. Від нових вражень вони завершили спаринг, всілися і захекано розгледілися довкола.
Тим часом двері ліфта зачинилися і за якусь мить вже неможливо було сказати де ті двері відкривалися. Потім до людських вух долинула мелодія – так би мовити музичне тло довколишнього світу, в якому зненацька опинилися пасажири ліфту.
П’ятеро людей
Послухавши музику хвилини зо дві, усі п’ятеро одночасно усвідомили певну невідповідність – всі вони звикли чути «Jingle Bells» наприкінці грудня, взимку, коли холодно і всюди сніг. А зараз смарагдова трава і небесна блакить скоріше нагадували про спекотне літо. Чомусь від отакої розбіжності усім стало трохи моторошно.
А ще відчуття стерильності, яка витає у повітрі…
Мовчати з такими враженнями дуже складно.
– Опанькі, – першим промовив тілистий коротун, – Що це за зимній сад такий? Куди це ми попали?
– Та нікуди, – ще важко дихаючи, відповів йому втомлений чоловік без течки (в нього знову звідкись взялася втома), – Просто дешеві понти. Тривимірна графіка, – далі пояснив, але радше самому собі: – Грошей їм нікуди дівати. От і з жиру бісяться, – і додав, смакуючи слово: – Сволочі…
До двох, сидячих на траві, наблизилися двоє інших. Вусань і далі усміхався, але в посмішці цій прозирала легка стурбованість:
– Це все прекрасно і гарно. Але в мене терміновий виклик, людина чекає, а я тут…
Дідо почав його заспокоювати:
– Не переживайте, шановний. Зараз усе стане зрозуміло, розберемося за лічені секунди, – і дідо демонстративно дістав з внутрішньої кишені мобільний телефон. – У мене тут знайомий працює. Зараз він нам усе і роз’яснить.
Надрукувавши ці рядки, Вона ледь всміхнулася і подумала: «Ти що, діду, думаєш так просто усе вирішити? Це ж буде нецікаво. Винайшли собі усілякої техніки і думають, що полегшують цим собі життя. Наївні».
Проте, на превелике здивування діда, мобільний телефон не подавав жодних, хоча б мінімальних, ознак життєдіяльності:
– Дивно, телефон ніби розрядився.
– Візьміть мій, – моментально запропонував вусань, але виявилося, що і його телефон не здатний ані надсилати, ані приймати дзвінки.
Тут підійшов до гурту юний хлопець і кинув перед двома забіяками їхні речі, борсетку і течку, та всівся на землю.
Борсетка впала, перекрутившись у повітрі, і блимнула світлом, відбивши промінчик сонця від маленької золотавої таблички, прикріпленої до неї. Дідо, нахилившись, прочитав на табличці одне-єдине слово «БрендА» і, забувши про негаразди зі зв’язком, швидко звернувся до коротуна:
– Гарна у Вас борсетка.
Коротун підозріло зиркнув на діда, швидко забрав борсетку та заховав її собі за спину:
– Ну, то й що? Сам знаю. Вам яке до неї діло?
– Можна ближче глянути? –
– Не можна! – категорично відмовив коротун.
– Справа в тому, що вона, – спробував пояснити дідо, але коротун його різко, емоційно та безапеляційно перебив:
– Дєд, ти шо, заривки шукаєш? А? Ну, шо ти пристав? Ти вообщє, куди збирався? А? Дай отдохнуть…
Дідо аж знітився від активної відсічі. З ним в такому тоні вже давно не розмовляли. І йому навіть на мить здалося, що табличка та, а особливо слово «БрендА» на ній, просто йому привиділися.
Вусань, передбачаючи, що такий стиль розмови може призвести до чергової бійки, вирішив згладити гострі кути:
– Панове, облиште. Давайте шукати вихід. Мене клієнт чекає.
Втомлений чоловік витер носовою хустинкою течку від коньяку і, підклавши її собі під голову, вже встиг розлягтися у всю довжину свого тіла на траві, але за розмовою слідкував і вставив своїх «п’ять копійок»:
– Що значить, давайте шукати? Вам треба, то йдіть. А мені й так добре. Ну їх всіх в баню…
Вусань подивився на втомленого чоловіка. З усього його вигляду було зрозуміло, що найближчим часом він нікуди йти не збирається. Далі він перевів погляд на коротуна – той теж не вважав за потрібне йти негайно вже і, киваючи головою на діда, промовив до вусаня:
– Йди, йди. І дєда з собою забери. А то він тут загострює… накаляє обстановку…
Втомлений чоловік з течкою, не дивлячись на співбесідників, ліниво підтримав коротуна:
– Да-да…
Подивився вусань і на юного хлопця. Той сидів, обхопивши коліна руками, і про щось думав, і не те що йти, а й навіть розмовляти не збирався. Останнім вусань з надією подивився на діда:
– Ви залишаєтеся чи йдете?
Дідо швидко відповів, ніби щойно прийняв важливе рішення:
– Та певно, що йду, – і до коротуна, – Ми ще зустрінемося, але зараз – ад’ю!
І двоє швидким кроком вирушили в напрямку «куди очі дивляться» на пошуки виходу.
Через деякий час юний хлопець теж піднявся і мовчки пішов в протилежний від перших двох мандрівників бік.
Решта двоє сиділи ще хвилин зо п’ять. Потім втомлений чоловік з течкою рвучко здійнявся на ноги і злісно промовив:
– Задрала вже та музика. Не дадуть спокійно полежати.
Тілистий коротун теж встав і запропонував:
– Ну, то йдемо.
Втомлений чоловік з течкою прискіпливо та підозріло подивився на свого недавнього супротивника, вагаючись, що ж йому відповісти, а коротун додав:
– Ну, не дітей ж нам разом хрестити?
Після цих слів втомлений чоловік з течкою ствердно хитнув головою і вони обрали третій напрям та пішли вдвох на зустріч з майбутнім.
5
Останні дві постаті сховались вдалині, і перед Кліо залишилися зелені узвишшя і впадини, блакитне небо і легкі білі хмаринки та мелодія «Jingle Bells». І хоча люди зникли з Її поля зору, все ж могла собі легко уявити, що з ними відбувається. Свої фантазії на вільну тему Вона трансформувала у маленькі чорні літери, аби перші за посередництвом других стали доступними, принаймні для ознайомлення, іншим, тим, хто вже вміє читати.