Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)

Бабула Володимир

Вченi уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелi. А шум безперервно наближався.

– Туди!
– вказав Мадараш на розколину в стiнi i без роздумiв прослизнув у неї. Iншi полiзли за ним.

Переслiдуванi притиснулись одне до одного i, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цiлком вiльно i в темрявi; гудiння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.

I в ту ж мить почувся оглушливий пострiл. Ще один...

– Ви чули?
– невпевнено запитала Алена.

–

Дуже схоже на пострiли рушницi...

– Це, безперечно, нашi!
– зрадiв Мадараш i швидко почав просуватись назад у печеру.

– Зачекайте! Береженого й бог береже!
– затримав його Навратiл, який навiть у найтяжчi хвилини не забував приказок.

Всi знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далi.

– Товаришi, ви живi?
– долетiв здалеку приглушений крик.

– Це - нашi!.. Ми тут, тут!..

– Як ви нас тут знайшли?
– вигукнув Северсон, коли друзi наблизились.

– Як? Я теж дивуюсь цьому!
– засмiялась Молодiнова.
– Вас можна спокiйно посилати на спартакiаду - не осоромитесь!

– Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усi золотi медалi! Але то був спринт!
– сказав Фратев схвально.
– Мало не втекли вiд нас разом з потворою.

– Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострiлiв їй цiлком вистачило!
– Мак-Гардi з насолодою зважив рушницю в руцi.

– Так воно вже йдеться на бiлому свiтi: "Коли лихо найбiльше, - божа помiч найближче!" - знову повернувся гумор до Навратiла.
– Так ще моя бабуся говорила.

Вся експедицiя повiльно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйвi електричних лiхтарiв вiн справляв ще страшнiше враження, анiж здалеку.

– Насувається буря!
– почувся голос Вроцлавського, який лишився на вартi бiля входу в печеру.
– Тiльки що зiйшло червоне сонце, а воно, видно, завжди вiщує негоду.

Вирiшили заночувати в пiдземеллi.

– Будемо тут в захистку i вiд бурi, i вiд дванадцятиногих красенiв! схвалив це рiшення Мак-Гардi.

Роздiл VI

Перша

оселя

У Заяцiв сьогоднi смеркують. Свiтло в кiмнатi загашено, в камiнi палахкотять кiлька ялинових полiн. Весело трiщить i приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крiсла, лiктями уткнувся в колiна, обличчя сховав у долонi. Замрiяно дивиться на полум'я i слухає.

Доктор Заяц, як уже ввiйшло у звичку, в цi години смеркування розповiдає про свою молодiсть, згадує цiкавi випадки, що трапилися на роботi. Миготливi вогники на стiнах збуджують фантазiю, дають їй крила, щоб вона вiльно линула у простiр.

– Татуню...
– тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. Скажи, будь ласка, чи долетiв уже "Промiнь" до планети Iкс, чи, може, ще в дорозi? Пiд час учорашньої телепередачi з "Променя" Северсон сказав, що вони вже пройшли три чвертi шляху...

Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрiйного настрою.

– Коли б то я знав!
– зiтхнув вiн.
– Але це вiдомо тiльки їм, на "Променi". Будемо сподiватись,

що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешнiми мешканцями випробуваною мiжнародною мовою жестiв, - невесело пожартував вiн.
– Шкода, що нашi засоби зв'язку надто повiльнi для такої колосальної вiдстанi. З учорашнього репортажу ми не дiзнались нiчого нового: адже за три роки польоту Всесвiтом вiн значно постарiвся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з "Променя" саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радiохвилi, якi його несуть, не можуть летiти швидше за свiтло... Я турбуюсь, власне, не про "Промiнь". Вiн добре збудований i бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Тi троє злочинцiв, якi летять з ними, можуть щось встругнути. То безумцi.

– Слiд сподiватись, що все скiнчиться гаразд, - сказала заспокiйливо Гана Заяцова.
– Злочинцi не пiдуть так далеко, щоб забити своїх супутникiв, адже вони лишилися б тiльки втрьох проти цiлої планети. А крiм того, я переконана, що незабаром удасться попередити екiпаж.

– Коли б так! Хоч принцип використання гравiтацiї для зв'язку на велику вiддаль вже вiдкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.

– А чи дiзнаються на "Променi", що ви вже навчились використовувати гравiтацiю?
– запитав Юрко.

Доктор Заяц посмiхнувся:

– Ти хочеш сказати, що на "Променi" нема приймача, який би мiг перехопити нашi гравiтацiйнi хвилi? Не турбуйся, такий приймач є. Це звичайний астрогравiметр. Коли його брали з собою в подорож, звiсно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе вiн зiграти. Лише через кiлька мiсяцiв пiсля старту ми повiдомили їх, над чим працюємо, i попросили, щоб один з астрогравiметрiв був завжди скерований на Землю,- на випадок, якщо нам вдасться використати гравiтацiю.

– А як швидко поширюється гравiтацiя у просторi?
– запитала Заяцова.

– Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за свiтло.

– Здається, хтось подзвонив. Юрко, бiжи подивись...
– урвала розмову Заяцова.

– Так, тато вдома. Прошу, заходьте!
– почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко пiдвiвся i ввiмкнув свiтло.

До кiмнати зайшов високий широкоплечий чоловiк з чорним кучерявим волоссям i усмiхненим обличчям.

– Пробачте, що турбую вас на квартирi, але справа в мене дуже спiшна. В лабораторiї на Петржалцi я вас уже не застав... Я - iнженер Краскiн з Москви.

Заяцова з сином пiшли геть, щоб не заважати серйознiй розмовi, а iнженер Краскiн розкрив портфель i витягнув товстий стос паперiв.

– Я вже давно працюю над тiєю ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравiтацiйного поля для технiки зв'язку. Довго не мiг зрушити з мiсця. Тiльки ваше вiдкриття розкрило менi очi. Пiд час своїх дослiдiв я йшов трохи iншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основi вашого вiдкриття та свого власного досвiду я опрацював проект гравiтацiйної передавальної станцiї. Хочете його переглянути?