Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)

Бабула Володимир

– Це вже занадто!
– почервонiла Молодiнова.
– Ви в запалi говорите, немов якийсь агресор-iмперiалiст, а не як учений. За яким правом ми б почали вiйну з мiсцевими мешканцями? Ми тут тiльки гостi, - не забувайте про це навiть тодi, коли втрачаєте владу над собою. Хто сiє вiтер, - збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намiрами, i квартяни це зрозумiють, який би не був їх спосiб мислення...

Мак-Гардi вдав, що так само обурений з слiв Грубера:

– Куди завiв вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вмiння володiти собою вам не завадило б. Це зрештою смiшно, - пустi

фрази, висловленi в нестямi. Хто з нас, - скажiть менi, - хто з нас, людей, якi звiльнились вiд жаху вiйни, серйозно думав би сьогоднi про вiйну?

– Не будемо бiльш про це говорити. Грубер справдi, мабуть, сказав це не подумавши, - намагався заспокоїти товариство Северсон.
– Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер дiяли дуже обережно i щоб була посилена нiчна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку мiста.

– Гаразд. Хто ж добровiльно пiде в охорону?
– запитала Молодiнова.

Всi пiднесли руки.

– Це, здається, трохи бiльше, нiж потрiбно, - засмiялась вона.
– Тодi поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Iз зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечнiше, нiж коли спатимуть у лiжках.

– Вiрно, оце - слово!
– вигукнув Краус.
– В охорону тодi пiдемо втрьох: Мак-Гардi, Грубер i я. Згоднi, хлопцi?
– заохочувально глянув вiн на них.

Вони не були в захватi, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю i пiшли.

– Однак цей Грубер - дика натура, - посмiхнувся Навратiл.
– Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, i раптом ось таке. "Тиха вода греблi рве", - недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. I не дивно: отих вiсiм рокiв даються взнаки нам усiм.
– Вiн махнув рукою.
– Так, всi ми рiзнi... як клавiшi на роялi, - кожен грає свiй тон. Та головне в тому, що всi разом ми створюємо одну гармонiйну мелодiю...

***

До печери вбiг Фратев:

– Тисяча розжарених туманностей i жодної холодної! Нашi колеги нагорi, на "Променi", надто вже нетерплячi. Зараз я з ними розмовляв. Звiстка про освiтлене велике мiсто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосi, Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повиннi змiнити. Я їм дивуюсь, адже вони там у бiльшiй безпецi, анiж ми. Хiба ми знаємо, який сусiда живе поряд з нами?

– Справдi, вже давно пора їх змiнити, - сказала Молодiнова i звернулась до Навратiла.
– Хай вирiшить жеребок, хто пiде на їхнє мiсце. Що ви на це скажете?

– Безперечно. Я розумiю їхню нетерплячку. Екiпаж лiтака хай вiзьме звiдти iнструменти, котел високого тиску та обладнання лабораторiї. Таким чином, краще буде використано полiт, а цi речi нам дуже потрiбнi. Поки що менi тут випадає, як у тiй приказцi: "Накрий на стiл!
– Нема чим!
– Подавай на стiл!
– Нема чого!
– Тодi прибирай!".

Роздiл VIII

Нiчний похiд

до сусiдiв

– Треба думати про те, що говорите, Грубер!
– накинувся на Грубера Мак-Гардi, як тiльки три нiчнi вартовi спинилися бiля виходу з печери. Надмiру висуваєте рiжки, - глядiть не обпечiться! Не радив би вам зраджувати нас своїм базiканням; з вами може статися те, що й з Дiтрiхсоном.

– Вiдколи це ми "викаємо"?
– спалахнув Грубер.

– Пан Грубер почуває себе

вже володарем Кварти i забуває друзiв... А оте вiчне очiкування впливає менi на нерви. Вiсiм рокiв корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусi, - це понад силу навiть слоновi, а вiн таки силу має!

– Не сварiться, друзi! Грубер вчинив по-дурному, i, сподiваюсь, цього бiльше не буде!
– встряв до суперечки Краус.
– Найголовнiше, що мислячих створiнь, якi нам потрiбнi, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. I з нашими товаришочками також. Радiйте з того, що тут не трапилось так, як на планетi Iкс, що тут ми не гуляємо кладовищем пiсля атомної вiйни... Грубер має рацiю тiльки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба дiяти. Зброю маємо, тож рушаймо в мiсто як делегацiя нашої експедицiї.

– Зараз?! Уночi?!
– перебив його Грубер.
– Хочеш дiстати несподiвано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Менi такого б i на думку не спало.

– Герой! Ти базiкав бiльше всiх, а тепер злякався? Похiд у мiсто буде для нас вигiдним з усiх точок зору. Побачимо наших загадкових сусiдiв ранiше за iнших, ранiше з ними потоваришуємо i зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, - тобто, що я говорю, - натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а iншi прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.

– Попутно можемо набрати трохи золота в золотiй печерi. Може, воно вплине на тубiльцiв. Це все добре придумано. I однак я вiдклав би похiд на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе бiльш безпечно.

– Теж боягуз... Ти перший тягнув мене до "Братства сильної руки", а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити менi, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб нiхто не помiтив?.. Я не боюсь i зволiкати не люблю. Або ходiмо туди зараз, або... або я пориваю з нашою троїстою спiлкою!

– Ну, ну, заспокойся i не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги!
– погрозливо глянув на нього Мак-Гардi.

– Ви хотiли б заподiяти менi щось лихе? Та я ранiш пострiляю вас усiх! Спробуйте-но тiльки доторкнутись до мене!
– Краус вiдскочив на кiлька крокiв назад i направив на своїх спiльникiв ствол автоматичної гвинтiвки.

Мак-Гардi зблiд. Примружив очi i спробував посмiхнутись:

– Друже, опам'ятайся! Адже ми на одному суднi...

– То не втiкай з нього, як пацюк!
– одрубав Краус, але гвинтiвку все-таки опустив.
– Грубер, iдеш?
– запитав вiн суворо.

Грубер мовчки кивнув.

– Тодi й я пiду також. Не думай, що боюсь...

– А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю нiякого бажання дiстати кулю в потилицю.

– А хто з нас вартуватиме?
– спитав Грубер.

– Бiжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нiчну прогулянку!
– глузливо посмiхнувся Краус.
– Ходiмо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочкiв хай чорти вiзьмуть!

– Е, нi, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподiватися, що з ними нiчого не трапиться, адже вони не маленькi дiти, - заспокоював себе Мак-Гардi, коли вони вже проходили вузькою просiкою понад кам'яною стiною.