Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— .Галочко, що се ти наробила?
— Семене Івановичу! — сказала, поклонившіїся йому, Галочка,
ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. Перш уп.оіо,
каже,— говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мені' благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чтюго, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сьоіо
мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні спомшіатп, та й самії думки треба нам відганяти від себе... Прощайте, ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте
Сльози так і залили їй речі... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась.
Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:
— Прощай, Олексію Петровичу, иа вішпії віки! — Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати ...
Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого...
Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську. Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а лі-ву руку відрубали.
Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що се так його окалічили? Ііншій вернеться з війни цілісінький і ие осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.
— Я, друже, сам иа себе ськав смерті, — сказав Семен Іванович, здихнувши важко. — Не вспіла загоїтись нога, я вп’ять иа коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреиіє... пішли мої думки геть!
— Через що ж таке ви ськали собі смерті? — спитав я.
— Через любов! — сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:
— Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній ие зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її — міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав: «Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирождеиних». Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою ие зав’язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила.
Правду тобі, приятелю, скажу, що як вздрів її вже молодицею, жінкою другого, а не моєю, то не знаю, як я тут і не вмер, на тім же місці. Та таки і струснуло мене! Більш півгоду хирів. Далі пішов на війну, не вбили. Прийшов додому: що б робив з нудьги! ї світ мені не милий, і ніщо не веселить. Тут мене пособрали у капітан-справники, тільки що намісничество відкрилося. Отто і став я по неволі меж людей. Далі бачу, що не можна так прожити, хоч і тогді Галочки (так її звали) кріпко жаль було, бо любив її якось-то ие так, як прочих любимо. Ну, дарма!., сяк-так, я і оженився, та узяв собі жінку добру, хорошого роду, та тільки бідну. Так тут-то побачив, що Галочка правду казала, що нас заїдять люди, як дізнаються, що в мене жінка з мужичого роду. Коли ось моя і благородна, так наші тузи і ганьбують єю, і не приймають до себе, і мене часом попрікають і чужі, і родичі. А що б було, якби я на Галочці б оженився? З’їли б зовсім, а вона не стерпіла
І як задумався, та й довго сидів, усе думаючи, аж поки я його розважив; і він мені розказав усе, що в них було з Галочкою на Гон-чарівці у Харкові.
Прийшлося ж мені бути опісля у Харкові. Куди люди, туди і я: на Гончарівку проходжуватися. Ходючи сюди-туди по вулицям, поглядаю— знаєте, тогді ще молод був — на дівчат, що повиходили на вдвір’я, бо неділенька була. Дивлюсь — не тепер споминки! — сидять на призьбі дівка та молодиця... одно те, що молоденькі обоє, а друге, що за красиві! Не знаєш, котора красивіша: чи дівка, чи молодичка?
Я до сього торгу пішки, як там кажуть. Як вздрів, так і став як укопаний. Стою і тільки їх розглядаю. Аж ось і обізвалася — а я її і недоглядів, що й вона тут межи ними, держачи дитину, сидить — бабуся, не овсі стара, а так, доходить до старості, так що було їй годів з п’ятдесят. Як обізвалася до мене та й питається:
— А чого вам, паночку, тут треба?!
Я й остався ні в сих ні в тих. Треба що-небудь сказати, а не знаю що і зачим я тут стою, не знаю. Якось-то мені попало на думку, що я иа Гончарівці. Тут згадав я Семена Івановича, Галочку Таранцівну, та як нігде дітись, так я і кажу:
— Та мені тут треба було знайти... чи не зна... може, хто...
— Кого ж вам треба? — спиталася тая жінка.
— Чи не зна хто, де тут жила, а може, й живе Галочка Таранців-на, так її змолоду звали.
— А нащо вам вона? — всміхаючися пита вона мене, а сама так бистро на мене дивиться... а чорні очі, правду сказати, змолоду, так, що очі були.
— Та там... від одного чоловіка поклон їй передати.
— Від кого б то?
Та так трошки і посмутилася і каже мені:
— Просимо, паночку, у хату, може, і я вам що-небудь про неї скажу. Посидьте ж, доненьки, за воротами та виглядайте батька. А ти, Наталко, — сказала вона молодиці, — озьми свою дитину. Та не втікай ше додому: нехай мужик за тобою прийде. Просимо, паночку, до господи.
Нічого робити: треба мені йти за нею. Увійшли. От вона і пита, усе усміхаючися:
— А хто ж то поклон пересила до Галочки?
— Чи ти ж її, паніматко, знаєш?
— Може, і знаю, як скажете, під кого поклон.
— Та від Семена Івановича, із-під Прилуки.
— Я так і думала, — сказала жінка, похиливши голову. Далі, подумавши, і пита:
— Як він собі пожива?
— Е, так ти то і єсть Галочка? — спитав я.
— Може, таки і я. Так вій вам розказовав про мене? питалася Галочка, трошки зміняючися иа лиці.