Прозові твори
Шрифт:
– Василю, Василю!
– та й зомліла сердешна дівчина.
– А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко?
– питає легінь та й заплакав і собі.
– Відай, нам не судилось вкупі жити, - промовила дівчина не за малу хвильку.
– Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він - багач!
– А ти гадаєш іти за його?
– спитав легінь.
– Я втоплюсь,- каже дівчина.
– Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.
– А ти, мій друже?
– Я вернусь у військо - мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий:
– Боже, боже!
– заплакала дівчина.- Чому ми такі нещасливі?
– Ба я,- каже легінь.
«Обоє» - думаю я собі.
Як стали зорі погасати, вони розійшлись.
IX
Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.
– А від кого?
– гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.
Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:
– Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.
– Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!
– Спасибі і за се,- кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:
– Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!
– Да й так тобі не сидіти дівкою,- каже старий.- Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,- я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,- кого хочеш.
– Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.
– А кого ж?
– запитав старий грізно.
Дівчина почервоніла - мовчить, тільки труситься.
– Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені - старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?
– Розумію, татку!
– Махай же!
X
Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері - а старий як не гримне:
– Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?
Мовчить.
Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!
– А не ходи,- каже,- ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!
– Даруйте життя!
– верещить Василь на увесь світ.- Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..
– А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?
– Чую, - каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.
Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего, ні з того, та до мене:
– А ти, паничу,
– У саду, а де ж би!
– Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?
– Чому ж би не чув? Чув!
– А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш!?
Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, якби не панночка та не Василь.
– А болить?
– питає мене старий по годі.
– Болить!
– кажу.
– А дуже?
– Дуже!
– А як ти других бив, то не боліло?
– Не буду вже!
– кажу.
– Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотири неділі приходили до мене на весілля. Розумієш?
– Розумію.
– А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?
– Розумію!
– Рушай!
БЕЗТАЛАННЕ ЗАКОХАННЯ
І
Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись своїм іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались - то своєю дорогою йде. Да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так панотчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?
Зрештою, як вони там кохалися,- чи дуже, чи так лиш,- не мені се розбирати. Але то знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш б думках да в гадках. Олена знов - дівчина жартовлива, обмівна, нестановита, як той метеличок вліті. Задуману зроду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки - Тодірко з Оленою.
А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкови не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бджоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла,- вона зовсім «безталанна» була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її, було, жалують.
Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку, й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила да в звіздах смотрила. І днюють, і ночують, було, вкупі, да по цілих ночах вистоять, порозплітані, в садку, лічачи да викликаючи ясні зорі. Ще й не вечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.
– А що там паде, любко?
– Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько?
– каже ворожка.- У серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене - старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки,- трохи, жаль, але то нічого - минеться. А отсе - зять багатий, з-під сонця: і колач, і радость,- і борзо, бо плоту нема. Як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!