Прозові твори
Шрифт:
II
Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров та прийшов обкривавлений додому. Батечко подивились тільки на мене та й нічого.
На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:
– Нехороше ти оце робиш, Іване; печалиш батька.
– Або я сьому рад, чи що?
– відфукнувсь я на свого братика.
– Да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських
Аж тут батько з хати:
– Іване, сюда!
Я зараз побіг.
– Кажіть!
– Осідлай мені коня!
Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня та й виводжу.
– Семене, а батько куди отеє їдуть?
– Не знаю, - каже брат.
III
Другої неділі батько вже дома були. Прийшли ми з церкви та й обідаєм. А батько кажуть:
– Ти, Іване, підеш завтра до Р...
– наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив.
Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою мов причмелений. Неня зараз до батька:
– Чоловіче, а се що тобі бог дав на розум діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть, та не бізуєш годувати?
– Мовчи, стара!
– промовили батько уважно.
– Ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тілько, аби йому харч та шмаття було на завтра.
Другої днини й вирядився.
IV
На підвечір став я у Р... Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. По-через плоти понадвисала червона калина. З-поміж садів видко побої пишні. Серед села стоїть церков - нова, велика, хрести золочені.
– А куди, легіню?
– питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.
– До старого Донди, коли би ласка справити, - кажу я та й став і собі.
– До Донди?
– скрикнула молодичка та аж кінви випали їй з рук.
– А отеє чого ви до Донди?
– У найми, - кажу.
– У найми? До такого опришка? Та нехай же вас мати божа заступає!
– Ви мене налякали, молодичко: що ж бо то він, той Донда?
– Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був! Такий лютий, як гадина, - ви там і три дні не будете!
– Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати... А де ж він сидить, той ваш Донда?
– А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота.
– Спасибі вам, молодичко. Може, колись зустрінемось.
– Здоровенькі будьте!
– прощебетала молодичка та й стрибнула в сутки. Я пішов далі.
V
Хутір гарний, двори великі; комори, стайні, колешні - усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі, з кватирками.
Вибігла дівчина зустрічати:
– Чи не з тої ріки, легіню? Може,
– Так є, панночко моя гречна,- кажу я, а тут так і задивився на вроду єї прекрасну та на стан єї препишний. Уся в рантухах да у намистах золотих!..
Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди, - усі тихо, без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути. А за столом сидить собі чоловік, великий та плечистий. Сидить собі та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж поза уха закрутив. Я поклонився та й стою.
– Ти Коровайничів?
– гукнув.
– Так, - кажу.
– Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив.
– Нічого, - кажу.
– Але я чув, що ти любиш битися? Небоже!..
– та й справив на свою нагайку дротяну, що, мабуть, в два сажні жандарські.
Мене неначе фебра потрясла.
Мій газда ухопив кріс на плечі та вийшов з хати - мабуть, на полювання, - а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи.
VI
Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинка - тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу:
– Панночко-лебідочко, кому ви отеє таку шириночку препишну шиєте? Мабуть...
– Да я отеє братикові, - каже вона зачервонівшись, - отам, за рікою.
Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я. Вона - шиттячко в скриню!
VII
По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать. От і пішов я у сад.
Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами; легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом єї тихим та святим, і сестрички мої щирі, і братик мій золотий... І забанував я на батечка свого... Піду, думаю собі, до Черемшу глибокого да втоплюсь... А той Черемош зараз таки коло хутора - так і шумить, так і гуде!
Вийшов над Черемош, сів собі на березі, - сиджу та й думаю. Аж тут - плюсь!
– човен з того боку плавле. Я сховався за вербою.
Приплив. Бачу, се парубок - хороший, молоденький, як мальований!
Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик, перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла - дожидала.
Місяць світить, а я слухаю.
VIII
– Не плач, душко, моє серденько!
– став він голубити.
– Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я - бідний...