Прозові твори
Шрифт:
– Се ж у мене ще дівчина молода,- каже Гребениха,- а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись... Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха,- ні суди боже!
– А дівчина ж?
– питає ворожка.
– Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї: «Коли хоч, то йди за Тодора,- я тобі не спираю». А вона: «Мамо,- каже,- коли ж бо він такий тихий! Я б, за ним бувши, знудилась».
– Любка моя!
– рекла ворожка.
– А тут бесід по селу вже повно!
– журиться Гребениха.- Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?
– Кажіть, ластівочко!
– Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила...
– А відтак же?
–
Се ворожці - вода на лотоки.
– Дай, боже, таке чути!
– каже.- Я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива зроду!..
– А що отсе тутки паде?
– питає Гребениха, справивши пальцем на купочку зерна.
– Та отсе, кришечко... се - гріб. Але з лівої руки - то чужий... Да ще до того й бідний - ні мисочки коло него!
Доки ворожка ворожила - а надворі зорешливо да тихо. Нічого не чути, тілько Дністер гуде та соловейко свище. А в садку, під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче. Олена скубе вишневу квіточку в шматочки.
– Я згублюся,- каже Тодір.
– Який-бо ти незвичайний, Тодоре!
– каже Олена,- Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю!
– Ув одно каже, що любить, а за другого йде!
– дорік парубок гірко.
– Або так не буває,- каже Олена сміючись,- що хоч повінчані, а з другими кохаються?..
Тодір подивився пильно, покрутив головою та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав.
– Іди, коли нерозумний!
– промовила вдовина дочка згорда.
Махнула рукою та й пішла в хату.
II
У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають. А Тодор ходить собі понад Дністер та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так ного й обливають! Заток сопілку за пояс та й заспівав:
Ой засвіти, місяченьку, Да й ти, зоре ясна! Ой в лузі, в лузі, У лузі пшениця - Там дівчина прекрасна! Пшениченьку дожинає, Все вгору та поглядає: Ой чи високо, Ой чи далеко Сивий сокіл підлітає? Літає ж він да літає, В кватирочку зазирає: «Ой сію руту, Ой сію руту,- Ой подай, душко, руку!» «Рада ж би я ручку дати - Не зволяє стара мати. Ой взяла мати Нелюба до хати - Годі рученьку дати!» «Ой відсунься, дівча любе, Да відсунься від нелюба: Зайду я з луга Да заб'ю нелюба - Да як того голуба!» «Ой чи заб’єш, чи не заб'єш, А серденьку тугу завдаш. Сідай на коня, Виїжджай із двора - Ти не мій, я не твоя!» ...ОйПішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.
– А ви де були, бадічку?
– Проходжався; або що таке?
– Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.
Тодір нічого на се не відповів,- пішов у хату.
Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора - аж човник з рук упав.
– Синку мій, а тобі що?
– А що ж би?
– каже.- Нічого.
– Таже ти почорнів, як та головня!
– Так вам видиться, мамо,- я однакий.
Стара далі ткала, а син пішов у комору на весілля збиратись. Ще й братика молодшого покликав, щоб йому поміг.
За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані, волоські; ногавиці білі; сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський; за поясом ширинка; на шиї хустка шовкова; на голові кресаня - в самих павах да в Йорданах волоських, що на цілій Буковині такої, мабуть, не було.
Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засіяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь та й уклонився низенько.
– Ненько,- каже,- благословіть!
– А куди, синку,- питає стара,- на весілля?
– На весілля,- каже.
– Божа тебе мати благослови, душко! Да не барися дуже - я сама в хаті.
– Ба я, може, й забарюся, ненечко...
– Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душко,- що ж робити?
Він тогді сплакав. А братик молодший, Василько, як не кинеться йому поза шию!
– Бадічку,- каже,- братику мій дорогий! Куди ви отсе йдете?
– На весілля, Васильку.
– А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний!..
Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця.
– Васильку,- каже,- я забарюсь - не лишай неньку!
Уклонився та й пішов.
Пливе Дністер - тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина - по сім Буковина.
Вечір був тихий. В Хрешатицькім монастирі дзвонили на вечірню. Місяць сходив поволі; зійшов, засвітив, засіяв - цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі.
А в лузі стоїть зелений явір; обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай, та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д горі; коло неї постелився зелений барвінок - пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай, та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється,- мабуть, до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший,- ходить да в сопілку грає. Се був Тодір.