Ранок дня не визначає

Райнов Богомил Николаев

— Знайшли місце!

— Якщо виникне підозра, жодне місце не врятує. Але підозри не виникне. Про всяк випадок зауважте їй між іншим, що ви сьогодні ж виїжджаєте. Хай Дейзі думає, що ви зникли безслідно.

— Не виключено, що так і станеться.

— Ні про що не хвилюйтесь. Я буду поруч.

— Де саме?

— Не переобтяжуйте мозок зайвими дрібницями. Вам досить знати, що ви не самі.

Рівно о десятій годині ранку я підіймаюся сходами на другий поверх і натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються

одразу ж. Нічого дивного: дівчина зібралась кудись іти.

— Ах, яка неприємна несподіванка! — вигукує вона, впізнавши мене.

— Дуже шкодую.

— Я хотіла сказати, що мені конче треба до перукарки.

— Дуже шкодую.

— Ну, завели! Або заходьте, або йдіть собі. Як на мене, то краще б ви пішли. Приходьте після обіду.

— Дуже шкодую, — знову повторюю я. — В обід я від'їжджаю.

— На скільки днів?

— Боюсь, що назавжди.

— Боїтеся… шкодуєте… Побачивши вас уперше, я одразу ж зрозуміла, що ви з отих, нерішучих і церемонних. Ну що ж, заходьте…

«Гаразд, — кажу собі, ступаючи слідом за нею. — Якщо це тебе дратує, я буду саме таким — нерішучим і церемонним. Всупереч вказівкам Мод».

Хол, до якого заводить мене Дейзі, не має нічого спільного з розкішною обстановкою у Сандри. На стінах — афіші «Сантани», «Спейса» та інших ансамблів, що були в моді протягом одного сезону, під стінкою — низький східний диван, на підлозі стереопрогравач, стоси грамофонних платівок, півпляшки віскі й різноманітні атрибути верхнього й нижнього жіночого одягу, за винятком бюстгальтерів. Дейзі не носить бюстгальтерів: тепер так модно, й до того ж вона не має чого в них ховати.

— Сідайте де бачите, поки я тут трохи наведу лад, — наказує господиня.

Озираюсь довкола, та не бачу, куди його сісти, крім дивана, що піднімається над підлогою пальців на два. Опускаюсь на нього, поки господиня ховає трусики й панчохи, крутячи в мене під носом маленьким задом, обтягнутим чорними шовковими брюками.

— Що вас привело? — запитує вона, розтикавши ганчірки по кутках, й виструнчується переді мною.

— Мене привело… Не знаю, чи не прозвучить це для вас… Мене привело нездоланне бажання…

— Сексуальної близькості?..

— Точніше сказати — прагнення помститися…

— Це стає цікавим, — констатує Дейзі, сідаючи на диван поруч мене.

— Ця безглузда історія спричинилася до загибелі Ерліха, — починаю я.

Проте дівчина відразу ж обриває мене:

— Не будемо турбувати мерців.

— Але я втратив досить кругленьку суму. Мені незручно навіть називати її,

— То й не називайте.

— А в усьому винний той… даруйте на слові, шахрай… отой підлий тип — Райєн.

— Коли хтось зазнає збитків, треба, щоб хтось на цьому мав і прибуток, — філософськи підсумовує Дейзі.

— Це не прибуток, а грабіж, — заперечую я.

— Ви

починаєте мені набридати. Дебютували цікаво, а тепер морочите голову своїми фінансовими проблемами.

— Неминучий вступ, — поспішаю вибачитись я. — А тепер перейдемо до суті…

— Переходьте.

— Одне слово, я вирішив помститися Райєнові.

— Похвальний намір, — погоджується інженю. — Злочин має бути покараний. Так сказав іще Достоєвський. Але ж, пане, я не Достоєвський, і ці проблеми мене не цікавлять. До того ж мені призначила побачення перукарка.

Вона наміряється підвестися, та не встигає, бо я галантно беру її за талію і знову садовлю на диван.

— Ви мене обнімаєте? — збентежено зводить брови дівчина. — Що б це означало?

— До цього я ще не дійшов. Намагаюсь опанувати себе…

— Встигнете.

— … Бо хочу пояснити вам, що хоч ви й не Достоєвський, але це питання таки стосується вас.

— Он як?

— Точніше, воно стосується вашого друга — Томаса.

— Томас мені не друг. Він сердиться на мене, я на нього. Ми посварилися.

— Оце вам і привід помиритися.

— Звідки ви знаєте, що я хочу з ним миритися?

— Гаразд, тоді залиште його Сандрі.

— Ти ба! Ви, здається, обізнані з тим, що вас не стосується.

— Стосується! І саме тому я намагаюсь пояснити вам, що у нас спільні інтереси. Райєн хоче ліквідувати Томаса. А в мене є документ, за допомогою якого Томас може знищити Райєна. Зрозуміло чи ні?

— Ні.

Вона прикидається дурнішою, ніж є насправді, але вже виявляє зацікавленість. Коротко розповідаю їй про фактуру, наголошуючи на практичному значенні цього папірця.

— За допомогою цього документа Томас усуне Райєна, а ви усунете Сандру.

— Не виключено, — погоджується Дейзі. — Тільки чому ви самі не передасте фактуру Томасові?

Дурна, та не зовсім!

— З дуже простої причини: тепер мої стосунки з Томасом такі ж, як і ваші. Він мене не прийме й не вислухає або ж поставиться з недовірою…

— А що я довірлива…

— Розумієте, — кажу я, — ви поясните, що фактуру вам залишив на зберігання Ерліх — на той випадок, коли з ним щось трапиться; ви довго вагалися, що з нею робити. І нарешті вирішили віднести Томасу, хоч він цього й не заслуговує.

— Власне, чому б і не занести? — Дейзі куйовдить своє русяве волосся: — Зрештою, якщо вона йому непотрібна, хай спалить.

— Спалить? Та він цілуватиме вам ноги, як тільки побачить її!

— Нехай спершу я дозволю йому, — кидає дівчина, але можливість того, що Томас цілуватиме їй ноги, її явно приваблює.

Вона здається мені такою легковажною, що я вирішую про всяк випадок знову проінструктувати її в деталях, попередивши, щоб вона нікому не показувала фактуру й не розповідала про мій візит.