Сагайдачний

Чайковський Андрій

Маруся пiд'їхала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв її, мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i випустила поводи з руки. Її коник вiдбiг i став по степу гуляти.

–  Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.

Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.

–  Ось зараз побачиш, що не пiду пiшки. Вона свиснула в пальцi, її буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i наїженою гривою, на той свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.

Маруся

попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак скочила на сiдло, поправилась i каже:

–  Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш?
– Вона витягла з кишенi малий гарний пiстоль.
– Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свiдком нашого прощання.

На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустрiч над'їхав старий Онисько:

–  Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що вiн десь тут недалеко крутиться i на тебе чатує.

–  А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре знає, що у батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили, так непримiнно повiсили б.

–  Стереженого Бог береже.
– Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще пiд старою розлогою грушею:

–  Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його iм'я благословенне.

Петро потиснув коня i погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

–  Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук не пустив мене з тобою у Чепелiв хутiр.

–  А це чому?

–  Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв стали би до себе найзавзятiшими ворогами.

–  I ти би таке зробив?

–  Задля такої дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотiв чимшвидше з хутора поїхати.

–  Говориш як дiтвак, стидайся!

–  Серця не навчити.

–  Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що крiм тебе, мене хтось полюбив?

–  Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

–  Знаєш, що я тобi пораджу? Ти пошукай собi яку гарну дiвчину теж, влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Українi гарних дiвчат - мов макового цвiту.

–  А ти хiба не знаєш тої поговiрки, як батько синовi радив женитися, та що син йому вiдповiв?

–  Не знаю, а може, не пам'ятаю.

–  Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

–  Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм про що друге. Чи ти справдi не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

–  Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобi вже все скажуть. Може, i кошовий цього не знає.

До нього пiд'їхав старий Жмайло:

–  Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всiй Українi немає. Я хоч i старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали смiятися, а старий каже:

–  Коли б менi так яких сорок лiт з моїх плечей зняти, то далебi, я би тобi її вiдбив.

–  Не говорiть такого,

стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами на шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зiрвали.

–  Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дiвчини присiкалися? От земляки! Господи!.

Марко став смiятися, а старий каже:

–  Не бери собi цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобi благослови!

VI

Як Сагайдачний приїхав на Сiч, пiшов зараз до кошового.

–  Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.

–  Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.

–  У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:

–  Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворiти тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!

–  Ще не одружився, а лише що по заручинах.

–  Так значиться, що ще на весiллi погуляємо.

–  Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.

–  Гаразд! А тепер поговоримо про iнше дiло. Отож, мiй козаче, тобi негайно у Київ їхати треба. Пiдеш прямо до отця архiмандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взиває i листа менi написав. Чи ти його знаєш?

–  Нi, навiть не знаю, хто є в Лаврi тепер архiмандритом.

–  А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь знає, i пише до нас на Сiч, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькiй школi вчився. Писав менi ще, що це якесь полiтичне дiло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти. У тебе є свiй розумець, i ти вже там на мiсцi змiркуєш, що тобi зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно вiн про це не пише. Може, лише тобi самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архiмандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й двi i - в дорогу. Пiдведе тебе десяток товаришiв. Вiд пограничного старости вже є дозвiл, i вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

–  Сотник, коби здоров, обдарував мене i виправив гарно, мов рiдного сина, - не з порожнiм клунком. Є в мене i кунтуш новий оксамитовий, i кожух гарний, i одежа на будень.

–  Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Києвi, перед чужими людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають пани, що запорожцi то не старцi, а багатирi. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не женихайся, бо сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка. Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.