Сагайдачний

Чайковський Андрій

Старий Онисько каже до сотника:

–  Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам ще якої бiди накоїть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо його нашi собаки знають.

–  Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре чув, якби в селi показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.

V

Була вже пiзня осiнь. Робота в полi давно

покiнчена. Тепер молотили хлiб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелiв хутiр кiльканадцять запорожцiв, а мiж ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до хутора, як лиш йому показали, де вiн лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горiв з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу. Марко зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись крiпко та нiчого не було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, єдиний".

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацiкавилась, з ким Петро так сердечно вiтається.

–  Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн так задивився на дiвчину, що забув язика в ротi i не знав, що казати.

–  Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та будь милим гостем.

–  Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник вийшов на порiг i вiтав гостей, просячи в хату. Сотниковi козаки забрали вiд гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала їх сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом. Гостi позасiдали в свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали все, що сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло i за їжу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi то й очей не зводив.

–  Чи ти, Петре, може, вже i одружився?

–  Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так мiж собою вмовились, а батьки про те добре знають i з тим согласнi.

–  Гм. а ми тобi це трохи припинимо.

–  А це як?

–  Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне дiло. Треба тобi не гаючись на Сiч вертатися. Я й не догадувався, що таким дiлом тобi пiвперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, i треба слухатися. Впрочiм, не був би я приїхав по тебе, то другi без мене були б те саме зробили. Петровi було невлад. Але не сказав нiчого. Може, сотник зi старим Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бiк i розповiв йому свою турботу.

–  Ну що ж? Чого тут журитися? На весiлля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна вiдбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Вiку там вiкувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а нi в Польщу. Заручена дiвчина пiдожде, а тодi i весiлля вiдгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обмiркуємо.

–

 А чи менi так непремiнно треба їхати? А коли б я ще нездужав.

–  Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.

Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблiдла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:

–  Так ти мене покидаєш, Петре?

–  Не говори так, моя ластiвочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нинi до тебе старостiв шлю, а завтра заручимося. Позавтра менi вiд'їздити треба. Можна зараз i звiнчатись, бо пiп в селi є, та пан сотник на це не пристане, бо обiцяв собi половину сiчового товариства на весiлля запросити. Тому-то весiлля треба трохи вiдкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, i перечитися годi. Мене посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.

Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз вiдгуляти весiлля, та Чепiль стояв при своїм, що весiлля його одиначки буде славним, i пан кошовий, певно, на весiлля приїде.

Петро попросив двох старших запорожцiв на сватiв. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той вiдказався такою речею:

–  А хто ж тобi за батька буде, коли б я був сватом? Я тобi найближчий.

Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.

–  Здоровi були, пане сотнику, ось ми, подорожнi люде в хату твою прийшли та у гостi просимось, а ось гостинця тобi принесли.

Один староста вийняв бохонець хлiба з-пiд пахи, поцiлував його i передав сотниковi. Сотник вiдiбрав хлiб, поцiлував теж i доклав на столi.

–  Будьте гостями, сiдати просимо, та скажiть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?

–  Та то ми чули, що у вас гарна дiвчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан бiг допомiг їх вкупу звести.

–  Е-е, люде добрi, у мене дiвчина ще молода.

А на те сотничиха:

–  Вона ще не нагулялася, ще й рушникiв не має.

–  Як нема рушникiв, то своїх дамо, у нас цього добра доволi

Сотник каже:

–  Як воно з чужими рушниками замiж виходити?

Маруся, що стояла в свiтлицi коло печi, вибiгла прожогом до сiней, а Петро за нею.

–  У нас молодець неабиякий, - говорив перший староста, - козак, лицар. У походi вславився, з лука по-мистецьки стрiляє, та ворога б'є. Далеко вiн зайде, а то i кошовим буде. Такого молодого то й шукати.

Сотник каже.

–  Не знаю, чи дiвчина согласна, а коли так, то боже благослови i поможи.

Другий староста вiдчинив дверi i прикликав Марусю. Вона прийшла i стала бiля печi. Прийшов i Петро i став бiля порога

–  Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти замiж чи нi?

Маруся, колупаючи пiчку, каже:

–  Я согласна, коли б лише батько-мати вiддали.

–  I що ж, батьку, i ти, панiматко, - питає старший староста, - чи вiддасте, чи нехай ще пiдросте?

–  Благослови боже в добрий час!
– заговорили обоє.

Старости повставали з лави i ладились вiдходити, та сотник їх задержав: