Сагайдачний
Шрифт:
– Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький оселедець, та ти дуже себе мало цiнуєш. При добрiй протекцiї i при твоїй освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.
Конашевич всмiхнувся i каже:
– Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за вiхоть соломи. Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смiє там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тодi, як мене козаки виберуть. До такого вибору має кожний сiчовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справдi ним дуже величаюсь i не перемiняю його за жоднi
– Та годi вже. Завтра вашмосць будеш при нашiм пирi. Я мушу поставитись, бо цього вимагає моя честь i становище урядника Речi Посполитої. Не можу себе дати засоромити i дати людям притоку, щоб мене скуп'ягою проголосили.
Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити, як великi пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм обiдi в Аксакiв бував великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший.
Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав другої днини.
Зараз перед полуднем заїхала у двiр Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею їхали iншi сани зi службою. Крiм того, приїхало на конях кiльканадцять панських гайдукiв, озброєних до зубiв.
В цiлому домi заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрiчу повибiгала служба i стала помагати.
Iз панської карети, що звалась "корабом", витаскався при помочi двох льокаїв чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг сам рушитися. Його зараз пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй кожух, i тепер лиш що можна було до нього придивитися.
Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту i середнiх лiт, кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно сопiв. Був одягнений в якийсь халат.
Пан Аксак вже ждав тут на нього i привiтав на порозi, та повiв у гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i тут оставив його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.
Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений нiким, придивлявся усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить кiльканадцять iнших служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому? Такому череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв сала натопив би. Та нам нiчого спiшитися. Ми скорше успiємо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв".
До Петра в кiмнату вбiг Антошко:
– Чи пан бачили, який вiн череватий?
– Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота нiколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба.
– Нi, там вже призначено iнших. Я маю тут бути i служити пановi i паничам.
Конашевич вiдчинив шафу i став перевдягатися. Надiв широкi козацькi штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався цвiтастим шалевим поясом та надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса.
Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий:
– Я ще шаблю подам.
– Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.
Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у їдальню, в якiй вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стiл, на ньому позолочуванi тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зiбралися всi, яких Аксак запросив
– Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дiтей.
Пан Хлоднiцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням i якимсь страхом;
– Вашмосць, як бачу, iз Запорожжя, чи там i латини вчать?
– Я iз Запорожжя, ваша милiсть, а латини я вчився в школi його милостi князя Костянтина Костянтиновича в Острозi.
– I мимо того на Запорожжя пiшов?
– Не я один. Там наша воєнна практична школа.
Пан Хлоднiцький, видно, запорожцiв вiд серця не любив, бо сказав так:
– Не можу цього поняти, щоб мiж такою диччю можна чогось iншого навчитися, як розбою i крадежi.
– Ваша милiсть недобре про Запорожжя поiнформованi. Запорозьке християнське лицарство неабиякi поклало заслуги для християнства i Речi Посполитої. На жаль, пани з Польщi не стараються пiзнати Запорожжя ближче, лише вiрять наклепам лихих людей, якi навмисне повертають правду горiдном. Минулого лiта розбили запорожцi сорокатисячну орду, яка вибралась християнськi краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але ордi перешкодили перевести свiй розбишацький замисел. На жаль, в Польщi того оцiнити не вмiють, i їм байдуже, що Грицьки та Iвани за них життя дають.
Розмова велась по-латинi.
Пан Хлоднiцький не мiг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмiв говорити латинською мовою.
– Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою i манерами. Це для мене новина, мила несподiванка. Коли його милiсть, мiй господар, позволить, то опiсля попрошу вашмосцi о дискурс на цю тему. Може, справдi вiдкриєш менi новi горизонти на цю справу, i я вiд'їду з iншими поглядами, як сюди приїхав.
– Буду служити вашiй милостi по приказу, - сказав Конашевич, кланяючись.
Аксак був дуже радий з цього. Зараз гостi стали за столи сiдати, де кому було призначено.
Як лиш гостi посiдали, вiдчинились бiчнi дверi, i туди всипались до їдальнi мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руцi посудину з теплою водою, перевiсивши через плече рушник. Розпочалась прелюдiя панського пиру - умивання рук перед їдою.
Опiсля друга партiя слуг з'явилася з полумисками i вазами. На полумисках було краяне м'ясо рiзного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гiсть нагортав на свою тарiлку руками. У вазах були рiзнокольоровi пiдливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулi. Гостi черпали варехами на свої тарiлки, мочали в це куски м'яса i їли руками. Потiм нагортали ще на свої тарiлки i подавали своїм слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панiв. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, i їли спiшучись, щоб бути на своєму мiсцi перед слiдуючою стравою.