Сагайдачний
Шрифт:
То було перше дання. Тепер з'явились новi полумиски а печеним та смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м'ясиво було так солене i перчене, що непривикшому до таких смаколикiв Конашевичевi аж сльози в очах стали i язик задубiв. Коли б це не було при панському пирi, був би, певно, сплюнув вiд цiєї панської поганi.
На третю чергу йшли рiзнi солодощi, смаженi в медi, овочi тутешнi i заморськi.
Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазiю, меди, вина. Тепер розв'язалися гостям язики, i стали говорити собi всiлякi чемностi. Бо дотепер усе мовчало, i чути було лише жування i цьмакання.
Розумiється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опiсля вiдповiв i так
Наприкiнцi висказав бажання, щоб Рiч Посполита, спiльна їх вiтчизна, пересвiдчилася в щирих намiрах козацтва i пригорнула його до себе як рiдна мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро християнського свiту в боротьбi з ворогами Христа.
Коли Конашевич говорив, у їдальнi стишилося. Пан Хлоднiцький пильно слухав, питаючись iнколи пана Аксака про значення деяких слiв.
Всi крикнули "вiват". Пан Хлоднiцький говорив стиха до Аксака:
– Той чоловiк для мене загадочний. Менi не хочеться вiрити, щоб це був запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожцiв у Варшавi, та воно зовсiм не те. Пiдозрiваю, що то якийсь замаскований шляхтич. Я буду вашiй милостi дуже вдячний, коли позволите менi з ним на самотi поговорити.
Пир протягся дуже довго. Питтю не було кiнця. Пили i балакали. Пили пани i слуги. Деякi стали дрiмати таки "на пнi", не зважаючи на те, що в їдальнi був великий галас. Кожний хотiв переговорити i перекричати другого.
Наприкiнцi гостi стали вставати вiд стола i дякувати собi взаємно. Деяких мусили слуги вести пiд руки до їх повозок. Конашевич пiшов до своєї кiмнати. Вiн, як усе, пив дуже мало. Хотiв тверезо стати до дискурсу з ясновельможним. Його страшенно пекло i в губi, i всерединi вiд того перцю, й солi, та рiзних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Вiн також замiшався мiж слуг i добре випив.
"I то називається життя по-панськи. Скiльки-то людей можна було поживити i напоїти тим, що змарнувалось. I то все з людської кревавої працi, з поту пiдданцiв. Говорiм, що хочемо, а ще наш православний Аксак дуже вiдбився вiд цього польського панства. Хай їм всячина! Цiкавий я знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогоднi вiн-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта побачив. Йому мiй козацький чуб не подобався. То би то цiкаво було пiдслухати, що тi панове мiж собою про козакiв говорять? Вони нас не знають нi трiшки, а вiрять у те, що їм тi лицарi з українних границь про нас наторочили.
Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до нього пан Аксак. Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало.
– Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок його мови на те заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi побачити моїх хлопцiв i я йому їх привiв. Питав зараз про їхню науку, чому вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти. Розумiється, що говорили за латину, бо без цього годi шляхтичевi на свiтi жити. Дивувався їх знанню i був певний, що їх вчить якийсь патер, бо вони по всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв, що їх вчить чоловiк свiтський, до того православний. Я зараз хлопцiв вiдправив, побоюючися, щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць iз Запорожжя, та не заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому втекти.
– Пан Аксак смiявся.
–
– Я буду говорити правду.
– Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така пекуча, коли її у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв гримай. А як тобi подобався панський пир?
– Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство.
– А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в життi ще не бачив?
– Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував.
– А у князя Острозького?
– Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панiв з Польщi у нього не буває. Як вiдомо вашiй милостi, вони його не люблять, а вiн їх теж не дуже. Меншу братiю приймає князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани, не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом.
– Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадкоємець, як його брат, один i другий, вмер.
– Хiба ж i князь Олександр вже не живе?
– Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу.
– Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I школа, i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслiдує.
Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому нагадалася його молодiсть. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл.
– Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобi цього нинi не говорив. Бачу, що ти спiвчуваєш горю князя.
– То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освiти. Нинi я був би в душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський загонець. Смерть князя Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То цiла Україна втратила в особi князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас падуть цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той тягар звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Києвi лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся пiдготовити синiв українського православного вельможi до того, щоб вони, як виростуть, - дай їм боже здоров'я - не пiшли слiдом других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож i усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотiв би бути того певний, що мої дорогi учнi не пiдуть тою дорогою i стануть колись славними оборонцями церкви i народностi. Не знаю, як довго доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашої милостi сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науцi не скiнчиться. Їх треба буде вислати у свiт. I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би пiти?), щоби моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пiшов князь Януш, син славного православного батька.