Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Багатообіцяюча пісенька

Все-таки ще по-божому З нами життя обійшлось: Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Кожному незнаменитому — Слави фужер лимонадний, Кожному Мартіну Ідену — Власний ілюмінатор. Кожній біді непрошеній Протиставляють волю, А голові непорожній — Крука над головою. Кожній дрібноті службовій Є мрія про вознесіння. Кожній великій любові — Пишне, бучне весілля. Кожному, кожному, кожному, Кожному

знайдено щось. Що ж мені, що ж мені, що ж мені? Що ж?

Журавель

Я журавель. Той самий, що у небі. Той самий — не синиця у руці. Як проти сонця глянути на мене, То наче сонце взято на приціл. Щось шемрало мені в громах полемік: «Хіба ж це та, омріяна зоря? Ти ж — журавель, а не нічний метелик, Чому ж летиш на світло ліхтаря?» Хіба їм зрозуміти, недотепам, На попелищах нетривких святинь, Коли навколо ніч, холодна й темна, А той ліхтар — він все-таки світив!.. Це потім лиш, безсонними ночами Я зрозумію з болем і з жалем, Що навіть з перебитими ногами Я все-таки лишаюсь журавлем. Сніги січневі і сади травневі, Я вас чекав, я довго вас шукав. Я вільний журавель. Я знову в небі. Твоя синиця — у твоїх руках. 1984 р.

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо…»

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо, Кулаки стискаючи в кишенях, — Знову цілять не по тих мішенях, Людство знов когось не вберегло». Так вже споконвіку повелось, Що свистить каміння у повітрі І новітні грані непомітні У мистецтві відкриває хтось. Ось прийшов і в небесах повис Високосний номер телефону, Наче заголовок фейлетону: «Альпініст не озирнувся вниз». І пілот не озирнувся вниз, Висоту хапаючи очима, Та з тієї самої причини І поет не озирнувся вниз. Голосами наших матерів Кличе нас колишнє і минуле, Але що позаду ми б не чули, Ми повинні бути угорі!

Пейзаж з вікна казарми

Планета снігом отруїлась… На землю впав замерзлий птах. А десь далеко — Україна Згоряє в голубих снігах. Ламає річка білий берег, А у проваллі берегів Стоїть самотній Пітер Брейґель В німому розпачі снігів. Палітра кругла, наче плаха, А на блідому полотні — Забронзовілий контур птаха, Який безгучно впав у сніг. Грудень 1980 р.

Трамвай

Жовтий трамвай — релятивна система. Не відривай цю хвилину від себе, Наче провину, наче кровину, Душу цю світлу, ні в чому не винну. Дівчинка з профілем Беатріче, Зміненим трохи й повтореним двічі Склом запітнілим старого трамваю — Я тебе знаю? Що за причина за цими сльозами. А за плечима: «Що ви сказали?» Вірш, мов конспект по теорії спектру, Скептик-аскет в перспективі проспекту. Вулиць знайомих не розрізняю. Я тебе знаю… — Закомпостуйте. — Будь ласка. — Спасибі… Законспектуйте на листі осики: Скоро вже стане Поміж мостами Осінь остання з твоїми вустами. Гляну в обличчя — і не впізнаю. Я тебе знаю!.. 1981 р.

Осінній лист, або про те, що буде

Добрий вечір. Холодна осінь. Літній сад — осінні алеї. Аполлонові

на волосся Опустилась долоня клена. За вікном — Північна Європа. Донерветер! Чорний дощ наші душі кропить. Добрий вечір… Осипається наш некрополь — Добрий вітер… Добра осінь. Холодний вечір. Що ж ми винесем? Що ж ми візьмем з собою до втечі? — Добрий вересень. Вийду в сад, підставлю погони, Листя з клена впаде на плечі. Не біда, що погода — погана. Добрий — вечір. 1981 р.

«5 000 000 ковтають ранкові бульйони…»

5 000 000 ковтають ранкові бульйони, Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро. Я — солдат будівельного батальйону. Я — ніхто. Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона. Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто. В мене тільки й рідні — однойменна зі мною колона І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно. Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно, Та коли запитально подивиться мені в очі апостол Петро, Я скажу: «Я — солдат будівельного батальйону. Я — ніхто…» Ленінград, 1981 р.

Три пісеньки американського солдата

І. Реквієм-скоромовка

Усі сентименти розміряно на сантиметри, Останні моменти ковтає ріка Сакраменто. Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта З косою брудною в кістлявій руці дириґента. А десь імпотенти свої реєструють патенти, Голодні студенти кричать, що вони — декаденти, І вилупки ночі — бліді жовтороті вампірики Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики. Крізь морок і темінь понуро крокують солдати. Одні з них — мов кремінь, а інші — прозоро-слюдаті. Хто скаже — це користь чи вада, коли слюдянієш, Коли з тебе пада бравада, коли людянієш? Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри І вже сантиметри Розмірюєш на міліметри…

ІІ. Застільний апокаліпсис

Дві кружки кип’ятку — дві пачки чаю… Я день і вік грядущий провіщаю І перед тим, як в забуття відчалю, Я вперше і востаннє вам прощаю!.. Я вам прощаю все, що ви зробили, Усі дерева, які ви зрубали, Розтоптану стеблинку молочаю Я вам прощаю! Не співчуваю і не захищаю, А лиш прощаю! І як найвищу стадію печалю, Я вам себерозтоптаність прощаю!.. Я став порожнім, диким, без’язиким. В моїй душі стримить Кілок осиковий І замість слова, щирого й наївного, На язиці — сніжинка кодеїнова…

ІІІ. Дембельське

Ой, орали хлопці ниву… Гляну на тебе, Зґвалтую очима, Буркну під носа Півжартома: «Заплати ж мені, дівчино, Що я ходив дарма…» В лісі осінньому серцем спочину. Стовбури й небо — листя нема. Заплати ж мені, ліщино, Що я ходив дарма… Форма солдатська мені не по чину, Хоч і погонів на ній вже катма. Заплати ж мені, батьківщино, Що я ходив дарма! Що це ти, хлопче, Боги збираєш? Пригорщу листя Дасть тобі сад. Сам собі платиш, Сам собі граєш, Сам собі плачеш, Сам собі сам. Сам собі граю, Сам собі плачу. Сам собі сам. Сам собі сам… 1981–1982 рр.