Сатирикон-XXI (збірка), Ірванець Олександр

Сатирикон-XXI (збірка)

на обложку

Ірванець Олександр

Шрифт:

Перший відбивався, проте якось мляво, невпевнено, хоча був вищим і, ймовірно, сильнішим за свого напарника, котрий так раптово і несподівано зробився ворогом. Та, отримавши добрячий удар під дихало, він усе ж не витримав, згріб другого у важкі обійми, заламав йому руки за спину, придавив їх ззаду коліном і своєю вільною рукою стягнув йому шолома з голови.

Навіть у темряві всі виразно побачили, що й перший, і другий мають на повіках маленькі червоні плямки…

І це не було дивно.

* * *

Вони вийшли крізь браму, яку тепер не стримував жоден замок. Дротяні створи зі стогоном скреготнули, розступаючись. Піщаний ґрунт глухувато дудонів під десятками ніг. Ігор озирнувся — Семен Маркович ішов трохи позаду й ліворуч. А ще позад нього йшли, взявшись за руки, дві старі жінки, майже бабці. На кінчиках їхніх довгих розпатланих кіс де-не-де позапікалася кров. Очі їхні були міцно стулені, й червоні зіниці поверх повік неначе мружилися. Жінки ступали в

ногу й мали переплетені руки — ніби збиралися ось-ось пуститися в танок.

Ранкові сутінки ледь-ледь змінили сірість на блакить. Небо над головою не те щоб роз'яснилося, просто зробилось на крихту світлішим, прозорішим. Річка сірою тремкою поверхнею простягалася по два боки від Острова. Верболіз, ще безлистий, відчайдушно тримався віттям за скрайній пісок, так само, як і люди, сподіваючись, що колись таки зміниться пора року.

Семен Маркович наздогнав Ігоря й пішов з ним майже поряд. По ліву й праву руку Ігор помітив боковим зором хлопчину в куртці з каптуром і з наплічником за спиною, сусіда у вим'ятій майці, брудній, та все ж трохи ще білій, Ліду з Мариною, Ларису з Віктором, інших звідкись знайомих людей.

Якесь мугикання полинуло немов одразу й звідусюди. Ігор теж миттю увімкнувся в цей простий і чіткий ритм, кількадесяти секунд вистачило, аби мелодія зміцніла і в неї з'явилися слова, так само прості й чіткі. Вони теж наростали, ширилися.

Дивись в глибину.

Всі раптово наструнчилися, підбадьорилися, почали перезиратися, проте очей майже ніхто не розплющував. Обличчя хоча й лишалися зосередженими, та неначе просвітліли.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Берег скінчився. У холодному піску по кісточки всі люди завмерли, не збиваючись надміру тісно, але й не розпорошуючись. Десь там, удалині, попереду, за Трамвайним мостом, унизу за течією, мало лежати їхнє місто. Голоси робилися чистішими, вищими, слова вимовлялись чіткіше, чеканніше.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

І далі ще і ще, більше й більше, ширше, потужніше, зринаючи вгору, до сірого, безпросвітного неба.

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

Над сірою пласкою поверхнею води стояли змучені, виснажені люди плече до плеча, дехто взявшись за руки. Просвітленим зором, не розплющуючи очей, вони дивилися в глибину річки. І внизу, за її широчінню, вже не було ніякого міста.

Епілог він же пролог

Дивись задивляйся вдивляйся в цей світ Вдивляйся пильно не відриваючись Дивись і дивуйся Дивись — видивляйся дива Дивись ой дивись ой дивися Дивися бо буде тобі Не смій відвести погляду ні на мить Не змигни не кліпни не замружся Бо кожного разу як ти заплющуєш очі Світ змінюється миттєво Він робиться зовсім інакшим цілком не таким Як був ще мить перед тим Тому ти і проживаєш не одне своє куце життя А стільки життів скільки скліпнеш заки не осліпнеш І ти витрачаєш свої міліарди життів Так щедро й бездумно неначе вони не скінчаться ніколи Неначе тобі не буде нестерпно важко Одного разу заплющивши очі Знову розплющити їх Неначе ніколи не прийде Отой твій останній скліп Неначе останній схлип Тож зараз дивися пильно й уважно Хоч би як не свербіли повіки Терпи

намагайся не кліпнути Бо протягом змигу ока Довгого нескінченного Завжди відбувається ЩОСЬ

2007–2010 рр.

МІЙ ХРЕСТ

Художник

Ви думаєте — легко? Ой, нелегко. Стою один, обличчям до стіни. Мої ненамальовані лелеки Перепливають небо восени. Ви думаєте — швидко? Ой, повільно Я опускаюсь вічності на дно. З підрамника волає божевільно Розіп’яте, порожнє полотно. О, полотно! Ти що не день малієш, Мов шагренева шкіра днів моїх. Великий світ. Всього не намалюєш. І все-таки не спробувати — гріх. Ви лічите на метри чи на літри, На тонни й грами всепланетний скарб, А в мене світ вміщається в палітру. В одну палітру. В кільканадцять фарб. Вона — мій еталон між еталонів, Супутниця у швидкоплинних днях. Свої замерзлі, втомлені долоні Відігріваю на її вогнях. Вона — моя непройдена дорога На ручці пензля, мов на важелі. Ви думаєте — довго? Ой, недовго Живем на незмальованій землі. Ви думаєте — близько? Ой, далеко Той дивний край, Куди через моря Летять ненамальовані лелеки І білі пелюстки календаря… Літо 1980 р.

«Хтось говорить про гроші…»

Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші — Найдорожчий папір. Легко не зрозуміти, Затоптати у гній. Найжорстокіша в світі Девальвація мрій. Осінь 1980 р.

«Вже літня ніч допита до останку…»

Вже літня ніч допита до останку. Вже жовті плями в кленів на щоках. Блювотина осіннього світанку Стікає жовто по моїх шибках. На обрії, на шпичаках чорнолісу Докорчуються трупики ідей. Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса, З туману виповза осінній день. Каноничі, 1980 р.

Перший сніг

Ніякий сніг не вічний. Але цей — Не вічний двічі. Першість завше тлінна. Мої слова загрузли по коліна У синьому снігу твоїх очей. Вмерзають, мов очеретинки, в лід. Й ця осінь — до незвичності холодна, І на небес розчахнутому тлі — Відбілені розлукою полотна, І я — самолюбивий до плачу, В стремлінні до пріоритету впертий, — Я сам собі ледь чутно шепочу: «Якщо вже бути снігом — то не першим…» І білий сніг, холодний хліб зими, Торкаючи замерзлими вустами, У долі я прошу: «Благослови Цих світлих днів розтоптані кристали…» Листопад 1980 р.