Щедрий вечір
Шрифт:
– Прямо як городське!
– А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
– Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?
– Піду.
– Е?
– Хіба воно мене родило?
– Не побоїшся замастити?
– Пусте, - кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці.
– Ти прийдеш на леваду?
– А даси ковзани?
– Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
– І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, - в'їла Люба і кинулась до дівчат.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома
Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
"Здоров, шибенику!" - в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід - і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість - витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
– Михайлику, Михайлику, го-ов!
– наспівне обізвався біля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
– Іч, яка ти сьогодні!
– Яка?
– радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
– Святешна.
– Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти?
– І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
– Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
– У цій?
– одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
– У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
– А як тепер тітчин дядько?
– Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
–
На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
– Хіба обійдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
– Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
– Ти чого?
– здивувалася дівчинка.
– У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
– Хі-хі-хі, - злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт.
– Втішився, пустомолот!
– Чого це я пустомолот?
– А чого видумав таке?
– Хіба я винен, що в тебе язик чорний?
– Це ми сьогодні їли парені чорниці, - І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?
– Поїдемо далі, - з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.
– Можна й далі.
Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця... Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.
– Михайлику, а тут не страшно?
– підбігла захекана і розчервоніла Люба.
– Чого тобі страшно?
– Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.
– Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
– Я трохи далі!
– Дрижаки позичаєш?
– Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, - в очах було повно завзяття.
– Ти прямо, наче метелиця, кружляєш!
– захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.
А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.
І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.