Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.

Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.

– Ой Михайлику, ти не втопився?
– підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.

– Та, здається, не втопився, - спробував ще бадьоритися,

але з цього нічого не виходило.

– Зараз же скидай чоботи!
– наказала Люба.

Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.

– Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.

А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:

– А що скажуть твої батьки?

– Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, - передала мамин голос.

Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.

"Це ж кому святий вечір, а комусь - грішна купіль", - знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.

– Ой смутку мій, що з тобою, дитино?!
– мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили?
– Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.

З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.

А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою кульбабкою.

– Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником.

Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:

– Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі?
– заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.

Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.

– Не болить?

–

Хіба я знаю?

– Задубіли, не чуєш, видко, їх.
– Тітка ще провела рушником - І сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.

Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: "А".

– Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина!
– Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.

– Ну, чого ви, тіточко, плачете?

– Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?

– Чую, тіточко!
– аж нагнув голову, прислухаючись до них.

– Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.

І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:

– Щоб ходив здоровий і не журився!

Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.

А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:

"Чир-хик" - І розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.

Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.

– Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавіли під віями звужені очі.
– Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.

– Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.

На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:

– От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.

– Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки - дітям радість.

Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.

– Нема тепер радості на світі, - починає міряти хату порепаними чобітьми.
– Нема, і не скоро буде.

– Не каркай, лиховісний!
– розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна.
– Від тебе й хата потінявіла.

– Ще раз підведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець.
– А де ж твій господар?

– У лісі.

– І перед свят-вечором у лісі?
– дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: - Вигріваєш злиднів на своїй печі?