Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.

А на шляху в цей час обізвався передзвін зброї і стремен, загупали кінські копита. Я в подиві оглянувся. В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постаті вершників.

І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон.

То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, на цім світі. Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу.

Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться з снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки, - і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні.

Задуманий і радісний, підходжу до подвір'я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина?

Я дивлюся на поплямовану місяцем хату і вражено зупиняюся. Що ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід.

"Протри, чоловіче, свої очі, - кажу сам собі, - бо ж над тобою глумиться якась вечірня мана".

Я й справді протираю очі, знову косую на гніздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася і як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби і тільки тепер догадуюся, що в гнізді стоїть дерев'яний лелека. Хіба ж і в цьому не пізнаєш вдачі дядька Себастіяна? Захотілося чим-небудь здивувати і порадувати людей, особливо дітвору, от і поставив птицю в гніздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око і кине в душу хоч краплину весняного сонця.

І поки я собі любуюся птахом, поки перелітаю у весну, на ті лужки, де на латачі, м'яті, зіллі і сонці вибілюються полотняні стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:

– Михайле, дитино, це ти?

– Авжеж, я, дядьку Себастіяне, - затремтів мій голос від радості і вдячності до людини, що першою, після мами, нахилила над моєю дорогою зорі, взяті чи то з неба, чи з доброго серця.

– От і добре, - виходить дядько Себастіян із сіней.
– А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.

– Е?
– віриться і не віриться, і мені аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стільки любові і від дядька Себастіяна, і від людей?

– Справді. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собі, мороз чи сірий вовк.

Рослий, красивий, горбоносий, він підходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору,

де вітрець підмітає срібло, а дерев'яний лелека виглядає весну.

– Тато просили, мама просили і я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та й передаю чоловікові ув'язані в білу хустку горшки-близнята з теплим узваром і кутею.

– Спасибі, спасибі, дитино, - бере дядько Себастіян вузлик, а мене охоплює тією рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. І робота, і скорбота вибили на ній знизу глибокі борозни і мозолі, а зверху виліпили жили завтовшки з мої пальці.

– Це правда, що ти на льоду завалився?

– І ви знаєте?

– Я вже й на ковзанку їздив, і хотів було до вас приїхати.

– Ото б настрахали маму, - знову лячно стало мені.

– Дивися ж, хлопче, дивись!
– ще тісніше однією рукою притуляє мене до себе дядько Себастіян.

– Буду дивитисяі - вже веселіше кажу я і на інше збиваю думки чоловіка: - А де ви такого лелеку дістали?

– Славний?

– Славний.

Дядько Себастіян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає сміятися. Він дуже гарно сміється, назбируючи на вії, очі й зуби місячне сяйво.

– Це мій друг вирізав лелеку із осики, а я вкрав його.

– Ви вкрали?
– жахнувся я.

– А що було робити? Продати він не хотів, так я тихцем за лелеку - і в мішок. Постоїть у мене кілька днів, і завезу назад. Ходімо до хати.

Біля сінешних дверей навсторч стояло дві камінні плити, їх не було ще кілька днів тому.

– Що воно таке, дядьку Себастіяне?
– нахиляюсь до плит.

– Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, - проводить рукою по напівстертих людях і конях.
– Їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав із старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. І досі не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Відібрав я ці плити - завезу до Вінниці: а може, згодяться вони добрим людям.

Ми заходимо до хати - в теплі пахощі сіна, хліба і свіжих липових ложок.

– От і гість до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене голова комнезаму із дядьком Стратоном, колишнім міністром селянсько-бідняцької республіки, далі з відомим на всю округу музикою Федоренком (його сім'я складає аж цілий духовий оркестр), з кобзарем Левком і навіть зі своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в білій сорочці й білих штанях, мов розгніваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вітер, а вуса опустилися вниз, на дощ.

Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився із сином і навіть у свят-вечір знайшов час гарикатись. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії. Старий ще й досі не може забути, що в революцію син узяв з економії не корову чи коня, а піаніно, і завжди, коли підходить до цієї панської забави, презирливо каже: "У-у-у..." - і пальцем шпиняє її в зуби.

Батько Себастіяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:

– Злидні всіх країн, єднайтесь!