Щедрий вечір
Шрифт:
А в хаті всі, окрім нього, починають сміятися.
– Що, я, може, щось смішне сказав?
– дивується старий, і дивуються під сивобрів'ям його перестояні, наче памороззю прихоплені очі.
– Ні, таки піду додому, - не кумпанія ви мені!
– береться за шапку і зачерствілий кожух, що лежить на скрині.
– Та чого ви і куди ви, тату?
– дядько Себастіян рукою притримує сміх.
– 3 вами так усім весело, їй-бо, давно так не реготав.
– Трясця твоїй матері!
– обурюється батько.
– Дурносміх завжди знайде з чого пореготати, навіть коли має піст на копійку. От подумайте собі, люди добрі,
– Так то ж, тату, гроші від непмана.
– Ну і що?! Аби не від дідька!
– старий випив чарку, поморщився і зажурився: - Ні, щось я тепер не те що людей, а навіть свого засмута ніяк не врозумію. І птиця на срібну сітку летить, а він аби знайшов навіть перо жар-птиці - віддав би у фонд.
– Революція, діду, зробила вашого сина таким, - обережно обізвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втішило старого:
– Говори та балакай мені! Революція - велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!
– Це ж як вас, діду, зрозуміти?
– на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.
– А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?
– Та не треба, тату, - дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька.
– Я ж вам казав: мені та служба не до душі.
– От бачите, йому та служба не до душі!
– ще більше розгнівався старий.
– А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?
– Та цур йому, тій балаболці, - обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою - прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці - материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:
Ой горе тій чайці, Чаєчці-небозі, Що вивела діточок При битій дорозі...До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання
В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій - кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.
І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув, припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.
– Що з вами, діду Левку?
– прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.
– У кожного своє, сину, - підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.
– Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе?
– підійшов до кобзаря Себастіянів батько.
Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.
– То чого ж ти, Левку?
– знову співчутливо запитав дід діда.
– Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?
– Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.
– То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав.
Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:
– Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж - революція.
– і тихо попрохав сина: - Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.
І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.
– За тебе, Себастіяне, за тебе, людино!
– після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
– Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.
– А щоб тебе, вилупку!
– махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.
– Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі - душевність, а решта - все тлін, - по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.
– Артист!
– показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: - А ти артистом не думаєш бути?
– І чого тебе весь час до артистів тягне?
– здивувався дядько Стратон.
– Ой, люблю сцену, як своє життя!
– зітхнув Федоренко.
– Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш - у рай попав, і ніяк не менше!
– А платять за це добре?
– спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу.
– Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами!
– Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.
– Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!