Щедрий вечір
Шрифт:
З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
– І що ви скажете про нього?
– питається сам у себе кобзар.
– Що я скажу?
– обізвався дядько Стратон.
– Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий - мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.
– А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу
– А він живе для лінії!
– засміявся Федоренко.
– Лінії!
– перекривив Себастіянів батько.
– Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?
Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.
– І вас отак сюди привезли в гості, як мене?
– звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою - живіт.
Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:
– От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!
– А тобі в місті?
– запитав дядько Стратон.
– Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, - говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.
– Ти наче втікати збираєшся?
– питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.
– Тікати?
– дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима.
– Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким?
– красномовно поторгав рукою кишеню.
– Повертай до хати! Поговорим про святешне, - похмуро каже голова комнезаму.
– Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?
– Лиха година возила б тебе!
– Е, це вже випад!
– підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки.
– Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: "Геть партизанщину і махновську анархію!"?
– Яку анархію?!
– скипів дядько Себастіян.
– Ну, оту, не зовсім культурну.
В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:
– Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, відповів:
– Маю повагу від інстанцій, представників
– Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.
– Чекай, коли маєш час, - знизав плечима і позлішав Юхрим.
– Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.
– Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?
– Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають!
– безжурно відповів Юхрим.
– А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.
– З м'ясом?
– Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.
– Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило!
– придушив гнів дядько Себастіян.
Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:
– Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.
– Побачимо!
Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:
– Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.
– І таки може, - погодився Себастіянів батько.
– Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.
– Ти впізнаєш цього чоловіка?
– насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.
Юхрим споважнів:
– Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.
– І ти, бевзь, посмів обкладати красу?!
– В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.
– Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса?
– обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: - За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?
– Тобі дай волю - усе красиве вичавиш!
– обізвався сивий кобзар.
– І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві - понахабнішав увесь вид Юхрима.
– Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, - горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар - масам!