Серед темної ночi

Гринченко Борис Дмитриевич

Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пiсню.

– Що воно спiва в нашому садку?
– подумав Роман, перескочив через тин i пiшов садком. Спiвало не в їх, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землi стояли вiдра, але вона забула про їх, причарована цiєю тихою нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних

хвиль бiля своїх нiг… Стояла й спiвала.

– Мабуть, Струкова наймичка,- подумав Роман, i йому згадалось її делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан,- так вiн тодi в танцi обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонiлася, задиханi молодi груди високо здiймаються… вихопилась i втекла…

Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки тодi, як уже бiля неї стояв. Жахнулась:

– Ой боже! Хто це?

Хотiла вже тiкати, але вiн придержав її за рукав:

– Це я… Роман…

– Чого ж це ти… ви тут?

– Послишал, как пойош, та й прийшов.

– Отож! Чого б то ви до мене прийшли!

– Того, што харошiнька!
– I вiн хотiв обняти її за стан, але вона випручалася.- Как тiбя звуть?

– Левантиною…

– Харашо!
– I таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й вiдра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

"Еч, яка прудка!
– подумав Роман.- Моторна! А ловка дiвчонка,- треба б заходиться коло неї!"

Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по вiдра. Не верталась. Пiшов додому в свою клуню.

Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько.

– Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

– Не спиться какось.

– От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають.

– Думки?
– сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: -Што за думки?

– Та всякi… От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi стає… Людей бiльшає, а землi не бiльшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi - все скрутнiше, все скрутнiше буде… i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь!

– Вот штука!
– вiдказав Роман.- Не станить тут чого єсть - прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!

– Та я ж кажу: а як i на Другому мiсцi так буде? По всiй землi так. Що тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

– В каких там книжках?
– одказав Роман.- Вот будуть iщо такiї книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как i што.

– Нi,- не згодився Зiнько,- от я читав одну книгу про чужi краї, так у їй…

– А, пустяк внiманiя!
– перепинив його Роман.- Лучче давай спать!

Вiн одвернувся, мов хоче спати. Вiн був малописьменний, книжок не читав, хiба часом анекдоти про Балакiрева. Тепер вiн

бачив, що Зiнько за нього бiльше письменний i щось знає таке, Що Роман його не знає, i йому стало нiяково. А Зiньковi здалося, що Роман менше знає, нiж спершу вiн, Зiнько, думав про його.

Другого дня вранцi батько зайшов у клуню, збудив Зiнька й Романа i звелiв обом iти на тiк молотити. Зiнько зараз устав i пiшов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсiм не хотiлося молотити, трохи навiть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собi дума? Що вiн буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не пiти оце, та й годi!

Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком i пiшов на тiк. Сонце ледве починало визирати з-за обрiю, було росяно й холодно i Роман аж тремтiв. На току вже були батько й брати.

– А що, брате, холодно?
– озвався Денис.- У вас там по городах тепер iще сплять. Та дарма! Як цiпком попоммохаєш, то так угрiєшся, що й потом тебе вмиє.

Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став ближче до Зiнька. Ударило чотири цiпи: три смiло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосiм одвик од цiєї роботи. Вiн не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем, бив у снiп кiнцем цiплина, а бич завертався вгору i заскакував назад. Вiн розсердився й гупнув з усiєї сили. Бич одiрвався, вiдскочдв i вдарив Романа по руцi дуже боляче. Роман кинув цiпилно й лайнувся.

– Еге, синку,озвався батько,- та я бачу, що тобi треба довго привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати.

– На чорта я буду привчаться?
– визвiрився сердитий Роман.- Разлi ви думаєте, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом?

– А хiба ж ти думаєш, що хлiб сам буде робитися, сам i в рот кластиметься?

– I без етого дурацкого дєла сит буду!

– Ану як?

– Разлi я сiбє служби не знайду? Вот пойду в iкономiю i прикажчиком поступлю.

– А що ж, добра штука,- вiдказав спокiйно батько.- Аби прийняли.

– Iщо би! Їм образованих людей нужно.

– Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан,_ клятий, не бере!
– засмiявся Денис.

– Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми!
– роз-сердився Роман, кинув цiп i пiшов з току.

Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав, i цiпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свiжому живощому повiтрi веселого, сонцем осяяного ранку.

Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще посидiли та побалакали. Романовi хотiлося, щоб його заставлено й обiдати, дак господарi або не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати до дому. Прийшов, як уже всi пообiдали, i обiдав сам. Мати, щоб йому догодити, зарiзала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не ї нiчого. Поп ївши, зараз подавсь iciiaу з дому.

Почув, що сьогоднi тiлькi прийшов до Гриценкiв їх солдат, дак i повiявся туди. Вiн з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш.