Серед темної ночi

Гринченко Борис Дмитриевич

Гриценки були вбогi люди i не закликали бесiди так, як Сивашi, але i в їх були гостi: двоє-троє родичiв. Бiлявий поганенький солдатик сидiв за столом радий такий, що аж сяє, i розпитував про хазяйство, про родичiв, про товаришiв, бажаючи знати все, що сталося на селi, вiдколи його не було дома. Романа посадили за стiл, шанували…

Вернувся Роман додому аж увечерi i лiг зараз спати. Другого дня пiшов зранку, поблукав по гаях до обiд i прийшов додому так, щоб iзнов обiдати самому. Вже кiнчав обiдати,ввiйшов батько з току:

– А де, Романе, був? Чи не в їкономiї?

– Де був,

там був! Поспiємо ще з їкономiєю… Современно все зробиться.- Та й вийшов з хати.

– А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком?
– запитався Пилип у жiнки, як Роман вийшов.

– А що ж там робити?
– вiдказала Параска питанням, мов не розумiючи, бо це справа її мазунчика була.

– Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?

– Оце ще що вигадай! Дитина тiльки приїхала, натомилася,- i вiдпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи вiзьметься.

– Нi, каже, що не хоче братися, а буде в їкономiю прикажчиком поступати.

– А може ж, i поступить! Вiн же в нас образований.

– Треба там таких!

– Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тiльки сварка зчиниться.

– Добре, я перечасую, помовчу трохи,- побачимо, якi з його люди будуть.

I батько справдi замовк i не казав Романовi нiчого.

III

Три днi минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.

– Нащо?
– спитав батько.

– А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов - витратился. I папирос нє за што купить!

– Ге, хлопче! _Як ми будемо на панськi цигарки грошi переводити, то скоро в нас i хазяйства не стане,- вiдказав батько.-Нема в мене грошей.

Роман грюкнув дверима та й подався на село. Вiн гнiвався на батька й на братiв страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розумiють, як повиннi поводиться з образованим чоловiком. Але вiн те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нiчого не зробиш. Грошей вiн не дасть.

Треба справдi пiти в їкономiю: а може, пощастить. їкономiя була велика, i людей там служило багато. Роман зараз же пiшов у контору до вправителя.

– А що скажеш?
– спитався той. i Роман почав виясняти, що служив на службi i хотiв би мати якусь пристойнiшу, нiж проста хлiборобська, роботу.

– Яку ж то роботу?
– попитав управитель.

– Хотiв би прикажчиком.

– Еге, не треба нам прикажчикiв, бо всi є. Та й хiба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся!
– I вправи-тель повернувсь було до свого дiла, але зараз же знов озвався: - Хiба що… От у контору менi треба одного чоловiка… Тiльки щоб добре письменного. Письменний?

– Так тошно.

– Сiдай пиши.

Роман сiв i взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Нi перо, нi пальцi нiяк не слухалися Романа, i ледве встиг вiн вивести два першi слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

– Позвольте, я не послишав, як ви сказали…- припинив його Роман.

–

Не оставайся позаду!
– Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив.

– Позвольте,не вспiшусь.

Той глянув на писання i побачив, що з усього проказаного написано кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмiв писати.

– Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

– Нi,до молотилки не _хочу.

– I добре, бо лiнивих менi не треба. Iди собi!

Роман вийшов зажурений i сердитий.

У його ще було в кишенi трохи грошей, вiн зайшов у монополiю, купив горiлки i випив з горя зараз же пiд хатою на вулицi.

Другого дня вранцi стара Сивашиха полiзла в скриню, довго там щось перекидала аж на днi, а тодi витягла якийсь вузлик. Звiдтiля вив'язала карбованця i, як Роман увiйшов у хату, вiддала йому.

– _ На тобi, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобi треба.

– От спасибi, мамо, хоч ви по-людському до мене - не так, як батько.

– Та тiльки ти, синку, шукай собi роботи, а то буде в вас гнiв та сварка з батьком та з Денисом.

– Ходив уже в їкономiю.

– А що ж?

– Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну - невозможно для мiня человєка прогнать.

– Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?

– Найдьом! Не поспiшайтесь. Усьо будет у свою припорцiю i на небольшом разстоянiї.

А сам собi Роман думав: мабуть, у матерi не один вузлик з карбованцями. Треба так пiдкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збiгло ще тижнiв з пiвтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу вiн тiльки в крамницю до його заходив, а далi й додому,- раз навiть обiдати його зоставлено. їли добре,- через те, мабуть, такi й гладкi були i сам Михайло Григорович, i його жiнка Агафiя, i дочка їх Горпуша, дiвчина рокiв дев'ятнадцятьох. Сучковi Роман розказував, що вiн поки так собi, нiчого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцiю заводити, i натякав, що в нього є на ту комерцiю грошi. Це вiн вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: i вiрив, i не вiрив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився _ще Роман i з дяком та з якимись "служащими" на залiзничнiй станцiї. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залiзницi жандарма,- хотiв ще туди податися; але на тi посади брано тiльки унтер-офiцерiв, а вiн був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих i радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома вiн так-таки нiчого й не робив, тiльки посправляв собi вудки i ходив на рiчку рибу надити. Що вловить, приносив матерi, а вона йому варила юшку,- "вухою" вiн її звав,- або пекла рибу в сметанi. Вiн пiдлещувався до матерi, щоб видурювати в неї грошики, i мати справдi йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Вiн їй розказував, що його скрiзь так гарно приймають i ось-ось уже вiн матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там ви-гадував.