Серед темної ночi
Шрифт:
Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь йому добро було, а так, сором, що от з усiма в товариствi був, а тепер занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе своїх приятелiв зрадливих… привернути, повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села.
Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому. А одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав свого пiджака. Хоч i полатала мати, та вже не вдержиш
Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу. Одного разу мiсячної ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати, вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: "Якби набрати цiєї пшеницi та вiднести до Рябченка!"
Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, i сам вiн не знає… Так чогось iзгадався.
Рябченко був такий собi чоловiк у їх на селi. Вiн мало хазяйнував, трохи шив чоботи, а бiльше - подейкували люди - накладав iз злодiями. Певне довести того нiхто не мiг, але на селi кожне звiдкись знало, що хоч вiн сам i не краде, дак злодiйське передержує. У нього кiлька разiв i трус був, та не могли нiчого знайти.
Отож вiн i згадався Романовi. Цей купив би пшеницi, якби однести. Звiсно, воно так неначе крадiжка… а втiм… яка там i крадiжка? Адже тут i його, Романове, добро. Адже й вiн один з трьох братiв, то й йому ж належить частка. Хiба ж вiн винен, що батько та Денис не дають йому тiєї частки? Коли не дають, то вiн може й сам узяти.
Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та й пiшов у клуню шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!..
Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести до Рябченка. Та нi, треба спершу попитати його.
Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченкової хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як вiн злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче.
– Хто там?
– почувся голос iз хати.
– А вийди, дядьку, сюди!
Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них просунулася кудлата голова.
– Хто це? Це ти, Романе?
– Я.
– А чого?
– Пусти в сiни,- не хочу стояти на виднотi.
Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни.
– Кажи, чого треба?
– Хочеш пшеницi?
Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то має бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не пiдводить. Може, вмисне, щоб потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.
– Якої пшеницi?
– запитався врештi.
– З дому.
– Не брешеш?
– Чого б я став брехать?
Рябченко ще подумав i згодився:
– Добре!
– Почому даси?
Рябченко
– Дешево.
– Знайди дорожче!
Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав:
– Добре, зараз принесу.
– Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде!
– Та вiн уже заходе.
Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов.
Цiєї ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в кишенi забряжчали грошi. Тодi з упокоєм заснув.
Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче поменшало, але потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав.
Роман справив собi нову черкасинову жакетку, i в його нiчого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з засiкiв, добравши до замка старого ключа. З цим ключем вiн i потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав.
Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було до схiд сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його та й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день.
Другого дня Роман лагодивсь iти ще в якусь економiю шукати служби. Устав рано,- ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха… Удяг його.
В економiї нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем у лiсi.
– Ех, жисть мотузяная!..- нарiкав, вертаючися додому. Сонце вже припiкало, довелося скинути кожуха й нести.- I якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж не бачив, як я вдягав його.
Завернувсь i пiшов у город. Вiд економiї туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок, жакеток, штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або на брудному рундуцi. Покупцiв не було, самi жиди й жидiвки завзято шваркотiли промiж себе. Роман пiдiйшов до одного:
– Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:
– Скiльки хочеш?
– Десятку давай!
– Оддай його своєму батьковi - може, на онучi здасться.- I вiн кинув од себе кожух.
– А ти ж скiльки даєш?
– Два.
– Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман пiшов далi, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.
– Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини - як нас город од Одес.
– Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений.
– Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а як вiн такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих.