Серед темної ночi

Гринченко Борис Дмитриевич

– А що, Романе, як же твоя служба?
– попитав батько.

– _Прийде колись i служба!
– вiдказав нехотя Роман.

– Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика Денис,а поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо.

– Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!

– Не кажи дурниць, Романе!
– озвався знову батько.- Адже iншi салдати роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi

ж чом не можна?

– Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу.

– Еч!
– не втерпiв знову Денис.- Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панiв!

– Денисе, цить!
– сказав батько.- Я буду говорити.

Але було вже пiзно.

– Ти менi не указ!
– визвiрився Роман на Дениса.- Можеш ти знать понятiє, необразована ти мужва!

Денис зовсiм скипiв. Побiлiв, зiрвався з лави, стиснув кулаки i сказав, задихаючися зозла:

– Тату, виженiть його з хати, а то я його зараз битиму!

– Ти смiєш мене бить?
– скрикнув Роман i кинувся до Дениса.

– Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите?
– спиняв їх батько. Мати скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так i занiмiла, стоячи бiля полу.

Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним бiлi як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.

– Ти смiєш мене бить?
– казав тремтячи Роман.- Ти, негодяй, хам!

– Я - негодяй? Ах ти падло салдатське!
– скрикнув Денис, але в цю мить Романiв кулак ударив його по обличчю i припинив йому слова.

Денис скрикнув дико, як поранений звiр, i кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на працi, в один мент збив його додолу пiд себе i придавив йому колiном груди.

Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр, батько кинувся вiдтягати Романа, але нiчого не мiг iзробити: розсатанiвши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд своєї шиї.

В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа i штовхнув його з усiєї сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько вiдтяг його далi.

– Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно?
– скрикнув вiн.

Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

– Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн.

Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.

Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i

не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей,- так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.

– Чудний ти, Романе Пилиповичу!
– вiдказав йому писар.- Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.

Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi,- засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.

Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав, поки сам озветься.

– Знаєте що, тату?
– почав Роман.- Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'

Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:

– А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

– То вже моє дiло,- шо схочу, то й сделаю,- одказав саме таким робом, як i попереду, Роман.

– Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати.

– Тату!
– озвався Денис.

– Мовчи!
– перепинив батько, боячись учорашнього.- Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

– Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi?
– питався знову батько.