Серед темної ночi

Гринченко Борис Дмитриевич

– Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу,- вiдказав Роман.

– Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?

– Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.

– Повинен, кажеш?
– спокiйно говорив батько.- А як не вiддам?

– То пойду в волость, то вас i присилують оддать.

– Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я

тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.

По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.

Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:

– Ну, я так не дозволю! Це грабiж!
– Устав i пiшов мовби слiдом за батьком.

Трохи згодом батько вернувся:

– А що, вже пiшов?

– Пiшов!
– одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.

– А як на мою думку, тату,- сказав Зiнько,- то ви краще б зробили, якби справдi вiддiлили Романа.

– Чого ж то так, що краще?
– спитав знехотя батько.
– Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?

– Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут є,- i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.

– Авжеж! Саме такий!
– глузуючи, промовив Денис.
– Видно й збоку!

– Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде,- доводив свого Зiнько.

Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:

– А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi.

– Нехай же спершу покориться та пошанується!
– сказав батько.- А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.

З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.

Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!"

Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?

Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тiльки починати, бо мало було надiї, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадiйна.

Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман - солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го!

Вiн там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати - хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!

Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя.

– Моє нижающеє!
– поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла Григоровича побачить?

– Вiн у лавцi, пiдiть туди.

– Невозможно в лавцi: дело секретне,- треба на самотє.

– Що ж там за дiло?
– зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа.- Кажiть i менi! Роман усмiхнувся:

– Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть минє Михайла Григоровича.

Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.

– А за яким же це ви дiлом?
– спитався вiн, як поздоровкались та посiдали.

– Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!

– Кажiть!

– Єсть у вас кумерцiя?

– А єсть.

– А помiшник вам у кумерцiї єсть?

Сучок зiтхнув:

– Нема!.. Не дав господь сина.

Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.

– А я вам найшов помощника, та ще й доброго.

– Хто ж то?
– спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.

– А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?

– Та воно, звiсно…- якось непевно вiдказав Михайло Григорович.- Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанiї?

– Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам - копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.

Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався:

– А що, правда, хароша вигадка?

– Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки вiддавать.

– От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата.

– Найдуться люди!
– вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: - Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!

– Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!

– Ну, це тоже пустяк дiло!
– зважливо сказав Сучок i встав.- Прощайте,- треба в лавку.

– Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю?
– спиняв його Роман.

– Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.

– Ну, дак чого ж ви?

– Нема мого жоланiя за вас її оддать.

– А почему ж би то й нєт?
– спитався, дратуючись, Роман.- Чоловiк я образований, понiмающий… А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя.