Шабля і стріла
Шрифт:
— Гей, оросуте! Ти чого розлігся? Буде тобі недобре! Роби так, як я! —
Айдар натягнув полотнище чалми, яку скинув з голови, на трикутник, зроблений із трьох лез, власне, з двох ножів та шаблі, яку вони забрали у
стражника і несли з собою, загорнуту в клунок.
— Давай, оросуте, свою чалму!
Айдар узяв Данилову чалму і накрив той трикутник ще й нею, так що
затінок став значно густіший, хоч і не широкий. Вони з Данилом уляглися
поруч під отим
сонця й руху і вперше подумав: це чортеня таки де в чому тямить. Відколи
звернули з дороги, вони йшли вже години зо три, одного разу перетяли
широкий арик, в якому вимилися й напилися води, але тривожно і швидко, бо біля арика завжди могли з'явитися люди. Айдар вмився до пояса і скеп-
тично роззирався на Данила, який, роздягшись, голяка шубовснув у воду і з
насолодою плескався кілька хвилин у воді.
Айдар стояв, відвернувшись, і роззирався на навколишнє, вочевидь
зневажаючи звички оросута, його неповагу до власного тіла, який міг отак-от
зовсім голий кидатися у воду. Тут щось було не так, і це дратувало юнака, й
він, сердитий, чекав, доки Данило вилізе, одягнеться і вони рушать далі.
Дорогою вони не говорили нічого, це був мовчазний похід, хіба що в
кількох словах вирішували, куди йти, а погодивши, рухалися далі однаково
мовчки, навіть в якомусь одному ритмі, що було трохи дивно обом, в якусь, мить це впадало в око то одному, то іншому, але сонце, колючки і втома
змушували геть забути про все, рухалися, як уві сні, не думаючи, — вперед, тільки вперед!
Зараз вони лежали під отим благеньким наметом у затінку, і вже не
найгіршим здавалося життя цієї миті, бо був спочинок, і початок волі, і
сподівання на якесь майбуття.
Зараз Данило лежав навзнак, а кипчак лицем униз, та раптом Айдар
схопився і штурхонув Данила. Той сполохано скочив і собі, и кипчак уже
зривав намет, який вони щойно так дбайливо будува-ли... Кількома рухами
скинув усе в ковилу, де густіше, тоді лиш вигукнув:
— Десь тут вершники! Це за нами! Лягай і дивись уважно!
Тут кольорова одежа була зовсім ні до чого, й Айдар швидко
прикрив свої зелені шаровари білим полотном чалми. У видолинку нони
лежали тепер під палючим сонцем мовчки із півгодини, кип-чак, приклавши
вухо до землі, слухав степ. Врешті показав Дани-лові на північ:
— Там вони, ідуть звідти! Загін невеликий, коней з десятеро.
Вони дочекалися й вершників. Обоє втікачі на цю пору вже так
заквітчались ковилою, що, лиш під'їхавши зовсім близько, можна було б
розгледіти
Вершники проминули утікачів на відстані з версту, але їх можна було
розгледіти — озброєні, насторожені й озирались навколо. Очевидно, це
один із загонів Юнус-хана шукав утікачів.
— Перших пронесло, — сказав Данило. — Ти молодець, хлоп
че. Це ж ти їх почув!
Айдар мовчав, відвернувшись, а потім сказав тихо:
— В степу треба думати. Тут не місто, тут думати треба. ї диви
тись довкола, і слухати.
Все було добре, але спека тільки ледь-ледь почала спадати, води не було, їжі обмаль.
— Увечері пошукаємо воду, — сказав Айдар, — а зараз давай
знову натягнемо полотно, і саме отут, де лежимо, бо земля тут була
прикрита нами, не така нагріта, на ній легше дихати.
Теж правда, думав Данило, допомагаючи юнаку, все ж до діла в степу
місцевий хлопець, знає дещо таки краще від тебе.
Коли звечоріло, вони рушили знову. Йшли швидко, озираючись раз у
раз, пильно вдивляючись у степ, однак не зупиняючись ні на мить. І коли
запала вже ніч, Айдар показав Данилові напрямок до бурого в сутінках
пагорба і пробурмотів:
— Туди! Там будемо ночувати!
Данило дивувався собі, але чомусь слухався мовчазних і небагатослівних
наказів, які виходили від юного кипчака, було ж очевидно, що хлопець
орієнтується в степу краще за старшого, та й що тут говорити, коли і так
зрозуміло: хто знає краще, той і веде.
Спека не гамувалась ще довго, і часу було вдосталь, аби під отим
невдалим, але все ж рятівним наметом, якого змайстрував юний кипчак, розслабитися хоч трохи і пірнути у важку дрімоту, що під сонцем швидше
схожа на млосне забуття і маревне очіку-вання свіжості вечора і прохолоди
ночі.
Кожен поринув у свої думи, і хоч і лежали поряд втікачі, однак зовсім не
зважали один на одного, доки не виникне необхідність.
Сріблом квітучої ковили ганяв легенький вітерець, і погляд Ай-дара
раптом затуманився, і стиснули серце туга і щем. Все це було
його, його рідне, таке близьке до справжнього, природного життя його роду
і таке зараз далеке. Попереду ще стільки небезпеки, стільки усього, доки
вдасться, а чи вдасться, дістатися йому до своїх.
Він ураз побачив себе вдома. Ще недавно, кілька років тому, коли ще
неприступний був йому за віком воїнський стан, коли усе в ньому рвалося у
воєнні мандри, до можливого ствердження себе у славі воїна-батира, до того