Шабля і стріла
Шрифт:
прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж
прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й
переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у
пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар
допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам
не здасться, не визнає своєї помилки.
Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув,
ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося
йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.
Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.
Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що
натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь
більш метра.
Вода таки була. Знову кипчак був правий.
«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха
таїти». Данило трохи зм'як, не мав серця на кипчака, хоча той затаївся і, коли вони втамували спрагу, лежав мовчки горілиць, дивлячись у небо.
Вони спочили і, коли вже сутінки запали зовсім, зібралися й рушили далі
в дорогу через степ. Дивилися на зорі, беручи напрямок на північ.
І десь лише зовсім під ранок, знесилені вкрай, коли почало
розвиднюватися, вирішили вкластися спати.
Ніч минула, як і попередня, — з важкими снами і тривогою, що, подавлена втомою й холодом, змушувала у вранішній прохолоді
притискатися утікачів спинами один до одного. Кожен відчував велику
самотність серед навколишнього океану степового, сповненого щохвилинної
небезпеки.
Айдарові снилося, як він уперше взявся об'їжджати гнідого же-ребця-
дволітку, тривога, з якою він підходив до коня, і внутрішня переконаність, що здужає, упокорить скакуна, і водночас відчуття нелегкості
випробування, потім буйної сили, що йшла від коня, на якому він вже сидів
верхи і який аж ніяк не хотів коритися тому, хто загнуздав його. Спочатку не
хотів піддаватися, але, скорившись один раз, він вже приборканий. Це знали
й вершник, і кінь, і тому такий несамовитий був їхній герць, їхній шалений
перегін степом, брикання й іржання тварини, розлюченої людиною, що
прикипіла до неї. Чим більше вистрибував і виривався кінь, тим більше зли-
вався з ним воєдино його майбутній володар.
І врешті, як і мало бути, кінь стомлено притишив ходу, упокорився, пішов чвалом, і вже Айдар правив ним, і вудила служили коневі напрямом, в якому він йтиме тепер завжди. Загнузданий кінь, упокорений.— це вже не
вільний. Який би не був баский скакун, справжній тулпар,
дикий, неупокорений — він завжди гарніший, він чистий, природний, він
єдиний зі степом, ковилою і вітром. А приручений, покорений людині, він
належить їй.
Айдар думав над цим, вертаючись степом до аулу спочатку легеньким
чвалом, а потім, коли вже шпилі юрт завиднілись вдалині, пришпорив коня, і той побіг швидше, натягнув вудила вершник, і кінь поскакав, дедалі
більше довіряючи господарю. «Стає рабом кінь, — думав Айдар. — Так має
бути. Це закон степу. А людина? Моя мати? Стала рабинею-туленгуткою, продали її, юну красуню, дочку простого табунника, за борги в рабство, і
щастя її, що красою юнки захопився добрий батир Багенбай і узяв, попри всі
дорікання родичів, попри осуд роду, собі в дружини». Так народився Айдар.
Син рабині і знаменитого батира. Хто ж він сам?
«Хто я? — вже не вперше думав напружено хлопець. — Хто я насправді
— раб чи вільний, син батира чи син рабині? Мені ж однаково любі і
батько, і мати — хто ж я?»
Він їхав галопом, вслухаючись поміж своїх дум у цокіт копит гнідого
жеребця, якого тільки що упокорив, й переповнювало Ай-дара відчуття, що
його п'ятнадцятиліття — це вже початок, бо ось незабаром, ще трішки — і
почнеться інше життя, справжнє, доросле... Бо вже стільки почалося, вже
стільки закрутилося в ньому, що зараз справитися з усім нема в нього снаги, швидше у похід, скоріш би забрав його батько у свою військову дружину...
А гнідий тулпар скакав уже так, ніби віддавна ходив під сідлом, і цокіт його
копит звучав усе голосніше, голосніше, вже їх ставало більше, ніби багато'
вершників скакало поряд з ним, ніби цілий степ вигинався під перегонами
вершників, аж земля стугоніла під копитами... Незрозуміла тривога повзла у
серце юнака, -закрадалась далі і далі, вже його
гнідий тулпар не чувся у руках, вже не почував Айдар під собою нічого, тільки чув стукіт копит, тільки стогін землі...
Він ураз прокинувся і підвів голову. Вершники їхали доволі далеко від
них, але, обличчям припавши до землі, він чув, як стукали копита коней
серед безмежної степової тиші, і зараз вдивлявся в загін вершників, ще не
зовсім відійшовши від сну, але вже насторожено і уважно рахуючи людей.
Десятеро чоловік. Так, це може бути-таки ота погоня за ними, бо здалеку
схоже на емірських воїнів. На списах майорять білі бунчуки з довгої овечої
шерсті. Так, це, мабуть, таки погоня. Здається, вони знову проходять