Шабля і стріла
Шрифт:
деревині, аж урешті приніс своє різьблення панночці, і вона здивовано й
захоплено дивилась на голу дівочу постать, що немовби виростала з дерева, вкритого густою крислатою кроною, і раптом зиркнула на Данила, що стояв, хвилюючись, аж кров відлила йому від обличчя.
— Так це ж!.. Ну й ну!..
Вона нічого не сказала, але побачила, зрозуміла. Дівчина — лісова царівна —
вочевидь була дивовижно схожа на саму панночку Ганю.
Панночка хотіла чимось віддячити
Данило категорично заперечив, поклонився і пішов геть, майже щасливий, сам не
знаючи чому. Бо вона не розгнівалась, не розлютилась й не стала нічого
коментувати, їй сподобалась Данилова робота, їй усе сподобалось, і це
найголовніше, бо вкладав він у те різьблення багато свого, багато себе, ніби щось
ізсередини промовляло з нього самого через те дерево до неї. .
Але відтоді Данило почав сторонитися панночки Гані ще більше.
Намагався не потрапляти на очі зайвий раз, уникав розмов, відпо
відав короткими, чіткими «так», або «ні», або «прошу», «будь лас
ка», і все.
•
Це дратувало панночку, але вона й далі продовжувала заговорювати з Данилом
і допитуватися у нього про щось зовсім випадкове, що, по суті, великого
значення, власне, для неї не мало.
Що вона хотіла від нього? Й сама б не змогла відповісти на це питання, аби
хтось задав їй таке впрост.
Але не могла не впадати в око вся статура Данилова, його міцне, м'язисте і таке
зграбне тіло, його рухи, що нагадували рухи великого, спритного і сильного звіра, не можна було не замилуватися ним, коли він фехтував з паном, подеколи
роздягнувшись до пояса. Він був у розквіті своїх молодих сил, двадцять п'ятий вже
йому йшов, і вираз обличчя, і весь його образ говорив про дорослого, сильного
і гарного чоловіка. Але плебея від народження, селянського сина, пригрітого паном сироти-челядника...
Панночка Ганя все знала, вона все розуміла.
«Просто мені цікаво на нього дивитися, — казала вона собі, — як-от
роздивляються на гарного звіра. У кожному разі, добре, що серед цих
хлопців є хоч єдина пристойна людина, бо з ким тут ще розмовляти, окрім
батька та мами? Ну, і взагалі, мене бавить його трохи подратувати, таки
симпатичний парубок...»
Чим більше панночка жартома загравала з Данилом, тим більше
замикався він і уникав її. Та від цього її загравання ставали ніби ще
одвертішими, хоча Данило розумів, що то все гра, однак ночами не міг
заснути, вчащав до Горпини. Але ніщо йому зараз спокою не додавало, і він
вже не раз кляв
позбавила Данила нехай хоч якогось, та сталого життя, хоч якогось
стрижня, — бо зараз що це?
Літо було в розпалі, Данила посідали суперечливі думки, позірно ж осе
котилося, як звичайно, аж якось пан із панею вирішили поїхати до
сусідського поміщика у гості на кілька днів, а панна Ганя уперлась, що хоче
спокійно побути сама, почитати і взагалі не має настроїв на гостювання.
Наступного разу обов'язково поїде, а зараз...
Пани від'їхали зранку, і Данило вчув дивний неспокій, коли молодша
пані лишилась керувати будинком, а не він, як зазвичай бувало. Зараз вона
була в цьому домі господинею, і він має коритися саме їй...
День минав узвичаєно, Данило опікувався господарськими справами, зазирав на конюшню, керував, виконуючи вказівки пана, усім, що діялось на
панському дворі. Панночка упродовж дня ледве вийшла зі своїх покоїв, бо
ще ж і день видався навдивовиж спечний, а під вечір закликала Данила і
наказала запрягати бричку, аби, коли стане прохолодніше, виїхати трохи на
прогулянку. Данило відповів: «Слухаю, пані», — і пішов, не підводячи на неї
погляду, власноручно запріг коня і згодом, сидячи на козлах за кучера, виїхав з панночкою в кабріолеті з двору за село, спрямувавши коня далі
дорогою, де високі верби, посаджені вздовж курного шляху, творили
затишну тінь, а в надвечір'ї повітря взагалі стало свіже й приємне, кінь
весело біг, без зусиль тягнучи легеньку бричку, а Данило на кучерському
місці відчував спокій і певне полегшення і водночас неспокій, що виринав із
найглибших його глибин і творив сум'яття, яке все ж не надто порушувало
приємне відчуття полегкості.
Данило не вникав у власні почування, просто поганяв коня і зосереджено
мовчав, а панночка зачинала розмову — спершу про погоду і врожай, про
дорогу і верби, а тоді раптом спитала, скільки Данилові років.
— Двадцять п'ять, — відповів Данило. І замовк.
— А ти й ще нежонатий! — вела панночка. — А чи скоро думаєш
одружуватись?
— Думаю, — відповів Данило. — Пора б уже, та... — замовк знову.
— Татусь казав, що ти маєш коханку тут. Якусь вдову. Це правда?
Данило відчув, як червоніє, і зрадів з того, що сидить до панночки
спиною, правлячи кіньми, і що вона не бачить його обличчя.
—Мабуть, правда, якщо ваш тато так казав, — відповів він.