Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Візник знову сплюнув.
— Та начебто. — Іцхак, рушивши до дверей, недбало ляснув Річарда по плечу.
— Будь там.
— Буду. — Іцхак призупинився і озирнувся.
— Зовсім забув. Тебе звати ж як?
— Річард Сайфер. Кивнувши, Іцхак повернувся до дверей.
— Я Іцхак. До вечора, Річард Сайфер. І не здумай підвести мене, чуєш? Якщо виявиться, що ти ледар і підведеш мене, я кину твою жалюгідну шкуру в річку з залізякою на шиї.
— Я не підведу, Іцхак, — посміхнувся Річард. — Я добрий плавець, але
Крокуючи по брудній дорозі в пошуках якої-небудь їжі, перш ніж відправитися в контору і встати в чергу на роботу, Річард запитав:
— Щось не так?
Ніккі з огидою похитала головою.
— Звичайним людям не щастить так, як тобі, Річард. Звичайні люди страждають і борються за виживання, а тобі твоя удача підносить роботу на блюдечку.
— Якщо це удача, — запитав Річард, — то з чого це у мене спина розламується після перенесення всіх цих залізяк на склад?
46
Закінчивши розвантажувати останній фургон, Річард сперся руками на купу і опустив голову, важко дихаючи. М'язи рук і спини гуділи. Куди простіше розвантажувати удвох, один у фургоні, інший на землі, але мужик, що повинен був допомагати при розвантаженні, звільнився кілька днів тому, заявивши, що з ним погано поводяться. Річард не дуже-то по ньому нудьгував. Навіть коли цей гад неохоче піднімав свою дупу, від нього було більше шкоди, ніж користі.
За вікном починало темніти, небо на заході забарвилося в пурпур. По шиї тік піт, прокладаючи доріжки по чорному металевому пилу. Як же хотілося пірнути в прохолодне гірське озеро! Навіть сама думка про це освіжала. Продовжуючи мріяти про купання, Річард переводив дух.
З-за рогу виплив Іцхак з лампою в руці.
— Ти дуже старанно працюєш, Річард.
— Мені здавалося, що мене найняли працювати. — Іцхак деякий час дивився на нього. В одному оці відбивалося жовте світло лампи.
— Прийми по рада. Ти занадто стараєшся. Це лише накличе на тебе неприємності.
Річард працював на складі ось уже три тижні, завантажуючи та розвантажуючи фургони. І встиг познайомитися з іншими працівниками. Тому чудово розумів, що має на увазі Іцхак.
— Але я все ще побоююся виявитися у воді з залізякою на шиї.
Іцхак зблиснув очима й лунко зареготав.
— Тоді я просто виступав спеціально для Йорі. Йорі звали візника, який відмовився розвантажувати поламаний фургон. Річард позіхнув.
— Та знаю, Іцхак.
— Тут тобі не ферма, з якої ти прийшов. Жити за правилами Ордену — це зовсім інша справа. Ти повинен пам'ятати про потреби інших, якщо сподіваєшся протриматися. Так уже влаштований світ.
Річард вловив застережливі нотки в інтонації Іцхака і відмінно зрозумів сенс ненав'язливого попередження.
— Ти правий, Іцхак. Постараюся про це не забувати. —
— Сьогодні збори робочої комірки. Тобі пора рухатися.
Річард застогнав.
— Ну, не знаю… Вже пізно, і я втомився, як собака. Я і справді швидше…
— Ти ж не хочеш, щоб твоє ім'я почали вимовляти всі навколо? Не хочеш, щоб люди почали говорити, що в тебе немає почуття громадянського обов'язку?
— Я думав, ці збори — справа добровільна, — хмикнув Річард.
Іцхак знову розреготався. Річард взяв свої речі з полиці в кутку і помчав на вихід, щоб Іцхак міг замкнути двері.
Зовні, в наступаючій темряві, Річард ледве розгледів спокусливу фігурку Ніккі, яка сиділа біля входу на склад. Але у Річарда вигини її тіла викликали лише одну асоціацію: зі змією. Житла у них як і раніше ще не було, але вона часто приходила на склад, провівши день в чергах за хлібом і іншими необхідними товарами. Вони разом поверталися до свого притулку в спокійному провулку приблизно в милі від складу. Річард дав трохи грошей місцевим хлопчиськам, щоб ті охороняли їх притулок і не дозволяли нікому посісти його. Хлопчаки були ще досить юними, щоб бути невдячними за гріш, і досить дорослими, щоб відповідально ставитися до своєї роботи.
— Хліба дістала? — Запитав Річард, підійшовши. Ніккі зістрибнула зі стінки.
— Сьогодні хліба нема. Закінчився. Але я дістала нам трохи капусти. Так що зварю суп.
У Річарда бурчало в животі. Він розраховував на хліб, аби прямо зараз зжерти шматок. А на суп потрібен час.
— Де твоя сумка? Якщо ти купила капусту, то де вона? Посміхнувшись, вона дістала маленький предмет. І на ходу підняла його так, щоб у сутінках видно було обриси.
Ключ.
— Кімната? Ми отримали житло?
— Я сьогодні вранці навідалася у житлову контору. Нарешті прийшла наша черга. Вони виписали нам кімнату. Пану і пані Сайфер. Сьогодні ми вже будемо там ночувати. Що дуже до речі: схоже, знову піде дощ. Я вже віднесла свої речі в нашу кімнату.
Річард потер ниючі плечі. Його облило хвилею відрази від приниження, якому вона піддала його… піддала Келен. Часом він відчував якийсь натяк на щось дуже важливе в Ніккі і в тому, що вона робить, але по більшій частині його дратував ідіотизм всього цього.
— Ну, і де ця кімната? — Він сподівався, що не в іншому кінці міста.
— Це одна з тих, де ми вже побували. Неподалік звідси. Там, де пляма на стіні, відразу як входиш в дім.
— Ніккі, тут всюди плями на стінках.
— Пляма, яка схожа на кінський круп з піднятим хвостом. Скоро побачиш. Річард помирав від голоду.
— Мені сьогодні знову доведеться пертися на збори робочої клітинки.
— Ой! Збори робітників осередків — важлива справа. Вони допомагають людям не забувати про те, що правильно, і про обов'язок кожного перед іншими.