Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

— Іцхак? Так він же власник транспортної компанії.

— Іцхак всього лише старший вантажник.

— Іцхак колись жив тут, до того, як Орден забрав будинок собі. Мій батько його знав. Взагалі кажучи, ти спиш в його кабінеті. І тоді ця транспортна компанія належала йому. Але він волів жадібності шлях просвітлення, коли йому запропонували вибір. І погодився, щоб міський робочий осередок допоміг йому навчитися стати гідним громадянином Ордена. І тепер він знає, що нітрохи не кращий за інших. Навіть за мене.

Річард

озирнувся на стоячу посеред кімнати Ніккі, яка уважно стежила за розмовою. Він геть про неї забув. Йому перехотілося далі вести бесіду.

— Завтра ввечері я дізнаюся, прийдеш ти посміятися чи повчитися. Це твоє життя, Каміль, і твій вибір.

47

Сонце тільки що встало. Розсіяне світло проникало на склад через високі вікна. Угледівши Іцхака, що наближався з черговим списком на розвантаження, Річард зістрибнув з підставки, на якій сидів.

Річард не бачив старшого вантажника майже тиждень.

— Іцхак? Ти в порядку? Де ти пропадав? — Здоровань квапливо підійшов.

— І тобі привіт.

— Ой, вибач. Привіт. Я турбувався. Ти куди запропастився?

— Збори, — скривився той. — Вічні збори. Сидів то в одній конторі, то в іншій. Ніякої роботи, одні збори з того приводу чи іншого. Довелося нанести візити різній публіці, щоб домовитися про відвантаження необхідних людям товарів. Іноді мені здається, що насправді нікому не потрібно, щоб у місто взагалі поставляли якісь товари. Для них було б набагато простіше, якби всі отримували гроші, але при цьому не працювали. Тоді їм не доведеться підписувати папірці і турбуватися, що в один прекрасний день їх можуть призвати відзвітувати за те, що вони це зробили.

— Іцхак, це правда, що ця транспортна компанія колись належала тобі? — Той аж задихнувся.

— Хто тобі це сказав?

— Так як? Ця компанія дійсно належала тобі?

— Гадаю, що до цих пір належить, — знизав плечима Іцхак.

— Що сталося?

— Що сталося? Та нічого, крім того, що я виявився кмітливішим і здогадався, що справа вимагає куди більше турбот, ніж мені здавалося.

— Чим вони тобі пригрозили?

Іцхак деякий час пильно дивився на Річарда.

— Звідки ти? Щось я не бачив таких сільських хлопчаків.

— Ти мені не відповів, — посміхнувся Річард.

— Та навіщо тобі це? — Роздратовано відмахнувся здоровань. — Що було, то було. Людина повинна реально дивитися на речі і вибирати найкраще з того, що їй підносить життя. Переді мною стояв вибір, і я його зробив. Реальність така, яка вона є. А жалем не нагодуєш моїх дітей.

Річарду раптом здалося, що він веде себе жорстоко. І він вирішив залишити цю тему.

— Я все розумію, Іцхак. Правда, розумію. Пробач. — Здоровань знову смикнув плечима.

— Тепер я тут

працюю, як і всі інші. Це куди легше. Я повинен підкорятися загальним правилам, інакше втрачу роботу, як і будь-який інший. Нині всі рівні.

— Хвала Ордену. — Іцхак посміхнувся прихованому смислу слів Річарда. Річард простягнув руку. — Давай список.

Старший вантажник простягнув папірець. Там було вказано всього дві адреси, а також кількість, ціна і якість.

— Що це? — Поцікавився Річард.

— Нам потрібно, щоб з фургоном поїхав вантажник, щоб забрати залізо і простежити за доставкою.

— Так що, я тепер працюю на фургонах, чи що? Чому? Мені здавалося, я потрібен тобі на складі.

Іцхак зняв свій червоний капелюх і почухав темне рідіюче волосся.

— Нам надійшли деякі… скарги.

— На мене? Що я такого зробив? Ти ж знаєш, що я добре працюю.

— Занадто добре. — Іцхак водрузив капелюх на місце. — Мужики на складі говорять, що ти дріб'язковий і загребущий. Їх слова, не мої. Вони кажуть, що ти змушуєш їх відчувати себе неповноцінними, демонструючи, який ти молодий і сильний. Кажуть, що ти смієшся над ними в них за спиною.

Багато з цих чоловіків були молодші Річарда і досить сильними.

— Іцхак, та я ніколи…

— Та знаю, знаю. Але їм так здається. Не ускладнюй собі життя. Важливо те, що вони думають, а не те, що є насправді.

Річард з досадою зітхнув.

— Але на робочому осередку мені заявили, що я здатний працювати, тоді як багато хто не може, і що я ніби як повинен докласти всі зусилля на те, щоб полегшити тягар цих нещасних, тих, у кого немає моїх можливостей. Вони сказали, що я втрачу цю роботу, якщо не буду викладатися повністю.

— Це вузька доріжка.

— І я переступив межу.

— Вони хочуть, щоб тебе прибрали.

— Значить, я звільнений? — Зітхнув Річард.

— І так, і ні, — помахав рукою Іцхак. — Ти звільнений зі складу за некоректну поведінку. Я умовив комісію дати тобі ще один шанс і перевести на фургони. Там роботи небагато, тому що ти маєш право тільки завантажувати їх і розвантажувати по прибутті на місце. Куди менше шансів нарватися на неприємності.

— Спасибі, Іцхак, — кивнув Річард.

Погляд Іцхака забігав по сторонах, немов намагаючись сховатися серед болванок, діжок з деревним вугіллям і куп залізної руди, що чекали відправки. Він почухав скроню.

— Там менше платять.

Річард струсив зі штанів і з рук металевий та вугільний пил.

— А яка різниця? Вони все одно все у мене забирають і віддають іншим. Насправді зовсім не я втрачаю в зарплаті, а інші недоотримають моїх грошей.

Іцхак хихикнув, і ляснув Річарда по плечу.

— Ти тут єдиний, на кого я можу покластися, Річард! Ти відрізняєшся від інших. Я відчуваю, що все, що я тобі кажу, ніколи не піде далі тебе.