Спалені обози
Шрифт:
Так і сталося. Вітер переніс її в чужі краї, сонце дало життя, а дощ — вологу.
Вийшли якось хлопці-полоняни з косами на чужий луг, чужинцям накосити сіна і…
— Товариство! — вигукнув наймолодший. — Наша квітка!
— Справді!
І тупилися коси, і плакали хлопці на землях чужинецьких, і осоружними стали їм дівчата-чужинки. А кохані їхні все ткали й ткали полотняну дорогу — дні, місяці, роки… І нарешті настав той день, коли стрічали своїх милих з полону. Лиш наймолодшого ніхто не
— Ось і кінець, Таню, подільській легенді,— зворушливо промовив юнак.
— Звідки ти усе знаєш? — дивувалася дівчина. — І співати вмієш, і легенди розповідаєш…
— Мати навчила…
— Ти мамин синочок?
— На добраніч… Мене сотник жде.
— Ти образився?
— Ні, мене жде сотник.
— Пробач мені…
— Сотник жде. На добраніч.
Він зник у згуслій гущині ночі, а Таня, провівши його туманним поглядом, заквапилась розшукувати Оксану, аби довідатися, чи ніхто не питав за нею. Вона ж бо не відпрошувалася в лікаря. Не відпустив би — суворий!
«А Петрусь, мабуть, таки образився, — з прикрістю подумала. — А ще прізвище носиш — Острогляд! Який же ти острогляд, коли душі людської не побачила? Завтра ти повинна ще раз вибачитися, бо ж гріх дитину ображати… Він же справжнє безпорадне дитятко…»
А Вайда тим часом обійшов свою сотню, перевірив пости, з Петрусем зіткнувся біля воріт. Дударик відрапортував:
— Виконав ваш наказ!
— Який же це наказ? Прохання… — Вайді не хотілося спати в душній хаті — блохи тятимуть. — Ти як хочеш, Петрусю, а я ляжу на возі. Ніч тепла. Не замерзну.
— А мені з вами можна?
— Чом же ні, звичайно, можна.
— Надворі свіжіше… Правда?
Вайда кивнув. Стояла глибока ніч. Мерехтів Чумацький Шлях. Палахкотіли зорі. Форкали коні. І сумно мовчала безплідна груша. Тільки Вайда, вкрившись шинелею, зручно влігся, як Петрусь висунув з-під поли голову.
— Так тихо і такі яскраві зорі… Пане сотнику, а ви чули легенду про сузір’я Стрільця?
— Ні, не чув, — зізнався Вайда. — Це цікаво. Зорі, як і люди, по-своєму цікаві… Якби це день, охоче послухав би, а так, вибач, заснути можу.
— Від моїх легенд і моїх пісень ще ніхто в світі не засинав, — впевнено прорік хлопець.
— У такому разі слухаю.
— На горі Пеліон, — відразу почав Дударик, — у печері старого та мудрого кентавра на ім’я Хірон жив легендарний Геракл. Вони були великими друзями. Випадково Хірон поранив себе отруйною стрілою Геракла і помер. Зевс узяв його на небо. Кажуть, що отоді й виникло сузір’я Стрільця.
— Звідки ти все знаєш? — Вайда здивувався так само, як допіру Таня. — І легенди, і пісні…
— Я
— Повідав, повідав, — підтвердив Вайда. — Забув, друже… Війна все з голови вибиває. І пам’ять також.
— Я селянський син, — не без гордості похвалився Петрусь. — А моє щастя, що одинак, — всі брати ще малими повмирали. Тож мене тато-мама послали в науку.
— Зрозуміло. А тепер будемо спати.
Уранці Вайда прокинувся від легкого приторку. Над ним схилився Грицан. Вайда спершу не повірив.
— Не може бути! — протер очі.
— Може бути! — весело підтвердив Ярослав. — Прибув у ваше розпорядження, пане сотнику!
Вайда зіскочив з воза, і вони обнялися. Та раптом Вайда оговтався, притлумив свою радість і, стенувши плечима, спитав:
— Даруй, але я не розумію, чому ти тут? Ти ж поїхав з місією до Львова, на переговори.
— Поїхав і приїхав, — на вустах Грицана — посмішка. — А опинився тут тому, що мене розжалували… Отже, стрілець…
— Чекай-чекай! За що розжалували?
— їх світлість диктатор пан Петрушевич сказали, що я зірвав переговори з поляками. Отже, стрілець…
— Та чекай! — вгамував його Вайда. — Розтлумач по порядку. З твоїх слів важко щось збагнути.
І довелося Грицанові скупо, з прикрістю, а ще більше з сарказмом, оповідати про свою з Шухевичем та Поточняком львівську одіссею та про розмову з Петрушевичем і Тарнавським у Кам’янці-Подільському. Вислухавши, Вайда обурено вигукнув:
— Ідіоти! Вони справжні ідіоти. Хіба так можна?
— Не подумай, Антоне, що я собі щось з того роблю. Я ніколи не мріяв ні про яку кар’єру. Навпаки, ця так звана дипломатія мене вже замордувала… А якщо я щось робив, то було одне побудження — прислужитися по можливості краєві.
— Я тебе розумію.
— Але не будемо про це, — Грицан махнув правицею. — Я радий, що генерал Кравс задовольнив єдине моє прохання, власне, інших не було: коли я довідався, що ти тут, попросився у твою сотню. Отже, приймай, — він прісно всміхнувся. — 3 тобою легше мені покутувати гріхи свої…
Вайда слухав його уважно, водночас думаючи напружено про те, як легко ранити людину, навіть без кулі,— свій — свого…
— Ось, властиво, байці кінець… — і жартівливо виструнчився. — Пане сотнику… фронтовий стрілець…
— Перестань!
— А що? Треба ж відрапортувати… — бриніли глумом уста.
— Так не буде, як вони того хочуть!
— Що ти маєш на увазі?
— Який там ти фронтовий стрілець! І щоб тебе де-небудь приткнути… — Вайда зробив паузу. — Якщо це не буде тебе принижувати… Ти ж все-таки в чині отамана… Отже, як тебе не принижуватиме, будь моїм заступником.