Спалені обози

Куртяк Євген

А на закінчення своєї роботи сесія остаточно схвалила акт злуки ЗУНР та УНР.

У ці дні прибилася до Станіслава втішна, багатообіцяюча звістка: стрільці під орудою полковника Курмановича відкинули противника від Сокаля, вибили з Жовкви, взявши чимало полонених і великі трофеї… Що ж, — міркував Петрушевич, — мабуть, не помилявся Вітовський, твердячи, що Курманович чогось та вартий. Отже, є справжні командувачі. Треба тільки дочекатися того дня, коли злучаться ЗУНР і УНР. Усе тоді буде інакше, все піде на лад.

X

Засніжений

сонний ранок натужливо, неохоче продирав очі. В кімнаті було сіро й холодно. Уже котрий день Ярославові не хотілося йти на службу, не хотілося й зараз. Дратувала нерішучість уряду, постійна демагогія, солодкі слова в очі й повна протилежність поза ними, — Ярослав німо потупився в стелю. І взагалі він чомусь був не в настрої.

— Ти чимось невдоволений? — обережно спитала Оксана, прижмурюючи очі, начеб їх різало сонце.

— Чому? Ні…

— Мовчиш, мовчиш… — вона схилилася над ним. — Може, тобі не подобається, що я найняла кімнату на двох?

— Це якраз дуже добре.

— А про що ти думаєш? — І зірвалось ревниво-дражливе: — Мабуть, шкодуєш, що з тобою не Стася?..

— Не говори дурниць!

— То чому ж ти якийсь такий далекий?

— Хіба мало клопотів? — Боже, як йому не хотілося зараз розмовляти. — Я весь час бачу матір… Вона дуже плакала, коли нарешті уздріла мене. І не хотіла відпускати. Це страшно…

Оксана ласкаво гладила рукою його щоки. Рука шорстка, і її приторк був для Ярослава неприємним.

— Ти не винен перед нею.

— Винен, — категорично заперечив Ярослав. — Я думаю, що діти в постійному боргу перед матір’ю, особливо ті, котрі йдуть з дому.

— Вічно біля матері не можна бути.

— Я хотів би бути вічно. Я все своє життя мріяв забрати матір до себе. Та завше не виходило. Це жорстоко! — Він заплющив очі.— Я виявився перед нею найбільшим брехуном.

— Невже ти не міг переконати Стасю?

— Не треба про це!

— Закінчиться війна, настане спокій, і все наладиться… — Вона притулилася до Ярослава, і він бачив зморшки під її очима, шабатуристу шию. — Ти забереш маму до себе…

— Пора вставати…

— Не хочеш бути зі мною?

«Вона нічого, крім свого кохання, не визнає,— поморщився Ярослав. — Це, зрештою, набридає. Які ж ці жінки егоїстичні!.. Це те саме, як їх вранішнє позіхання…»

Він, однак, стримав себе, щоб не збовкнути чогось грубого, бо Оксана того не заслужила. Перед очима раптово постала Тетяна Острогляд, і він стис зуби, аби прогнати її образ.

— Ти ж знаєш, що я сьогодні їду до Києва, — промовив він хоч і прісно, але без роздратування.

— Я приготую снідання. — Вона ще раз міцно притулилася, а тоді попрохала: — Підніми мене…

Ярослав примусив себе злізти з ліжка. Оксана простягнула йому свої худі руки, і він підвів її. Вона задоволено всміхнулася й, вдячно поцілувавши його в губи, хутко, щулячи мерзлякувато худі плеченята, одягнула голубий

старенький халат, на якому були висіяні ромашки, що від прання вже полиняли.

«Вона поводить себе як сімнадцятирічна дівчина, — подумав Ярослав. — Хоче бути коханою… А що дивного? Вона просто недокохана… Душа вимагає свого, вимагає того, що закладено природою. Тут уже нікуди не дінешся. Той, хто не парубкував, колись мусить своє допарубкувати… Життя».

Оксана підігріла вчорашню картоплю і маленьку котлетку, чай. Безпорадно розвела руками.

— Більше нічого нема…

— Нічого й не треба.

Вони мовчки поснідали, ласкаво попрощалися: Оксана подалася на службу — в канцелярію Державного секретаріату, а Ярослав неквапно заходився складати в теку дорожні приналежності,— так, нині він у складі делегації ЗУНР відбуває до Києва на свято злуки з Великою Україною, а квапитись нема чого, поїзд одходить пополудні.

Побіля міського театру йому стрівся Шарварко. Привітався так голосно, аж прохожі озирнулися, а Грицану зробилось незручно.

— Нарешті ти мені потрапив у руки! О-о, тепер я тебе не випущу! — І запропонував твердо: — Ходім до мене!

— Зараз не можу. Я їду до Києва.

— На п’ять хвилин! Ті, кому ти служиш, тратять на дрібниці тисячу п’ять хвилин. Ходім!

— Ніколи не рівнявся на тих, кому, на жаль, змушений служити. Отже, відкладемо на інший раз.

— Я прошу, — Шарварко взяв Ярослава за лікоть, він майже налягав на нього, він був до неймовір’я настирливий. — Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Життя таке коротке — можна вмерти.

— Хіба що на п’ять хвилин… — Ярослав урешті-решт здався, бо відчув, що спекатися Шарварка йому не вдасться, а до відходу поїзда ще добрих три години.

— Оце інша балачка!

«Йому дуже легко живеться, — подумав без обурення Грицан. — Його нічого не турбує. Він чудово обходиться без історії, філософії, дипломатії, книжки… І хто б не прийшов з чужинців у Галичину, в його житті нічого не зміниться».

— Коли мені було десь п’ятнадцять, я поцілував товсту, незграбну шістнадцятирічну, — заговорив-засміявся Шарварко. — Вона так збунтувалася, що ляснула мене по носі. А оце недавно зустрів — не впізнав — ропуха!.. Сама заговорила. Але кому потрібна така кобила?

«У день смерті Гете сказав: погляньте, яка прекрасна жіноча голівка в чорних локонах на чорному фоні. Ці слова, як мистецтво, хвилюють, а Шарварко меле… і я слухаю».

— Я любив у дитинстві підглядати за дорослими. І завжди замислювався: про що двоє можуть так довго балакати? — Шарварко не вгавав — спогади приносили йому насолоду.

«Невже в такі скрутні часи це єдина проблема, яка його хвилює? То не слухай, не йди за ним».

А справді, чому він іде? Що це, слабість характеру чи ота елементарна порядність, яка вимагає в усіх випадках дотримуватися отої елементарної порядності?