Спалені обози
Шрифт:
— Вірю вам, погоджуюся з вами, але все це може полагодити лише Національна Рада, — вперто стояв на розпутті Петрушевич, даючи зрозуміти Вітовському, що розмова закінчена і подальші дискусії безнадійні.
— Тоді нам нема про що говорити! Але закарбуйте в своїй голові, що вас виженуть з цієї землі. Закарбуйте! І як будете драпати до Відня чи підете на той світ, згадайте мої слова! Так буде! І вам, і Левицькому, і Голубовичу!
Вітовський люто, з презирством ще раз глипнув на Петрушевича і, не попрощавшись, траснув за собою дверима. Петрушевич знов понуро опустив голову: біда, коли біля державного керма стають отакі буйні люди, яким бракує
— Що на фронті? Зокрема, під Львовом?
— Ми успішно стримуємо наступ ворога, — спокійно і впевнено доповідав той з Бережан.
— Успішно стримуємо… — промимрив Петрушевич, а далі закричав: — Не стримувати треба, а наступати! Вісімнадцятого січня відкривається в Парижі Мирна конференція — ми повинні взяти Львів!
— Докладаємо зусиль…
— Наступати треба!
— Стримаємо наступ і підемо в контрнаступ…
— Доповідайте щодня!
І поклав трубку. То що ж робити? Кого слухати? І яким буде цей новий 1919-й? Що принесе? Де вихід? Треба… Так! Лише злука ЗУНР з УНР може нас врятувати… Злука! Тільки злука, всі вважають Галичину П’ємонтом, звідки почнеться національне відродження. Тож кого слухати?
Петрушевич почувався самотнім. Раніш хоч дружина була розрадою, а після її смерті він мов без рук. Ні, Леокадія не була політиком, не була навіть особливим ерудитом, але добрі сімейні стосунки, сімейний затишок мав для нього неабияке значення. Він скорбно зітхнув і заглибився в справи. Під вечір задеренчав телефон.
— Це — Вітовський, — почув у трубці далекий сухий голос. — Пане президенте, я бачу потребу змістити полковника Стефаніва.
— Змістити? — сторопів Петрушевич. — Полковника Стефаніва? — Він аж зіщулився, наче хтось намірився виплеснути йому в лице горня води.
— Саме так, — підтвердив Вітовський. — Натомість командувачем львівської групи поставити полковника Осипа Микитку. Хоч йому вже десь п’ятдесят, але чолов’яга ще гожий. Скромний, невибагливий в особистому, зате вимогливий в справах стрільців. Зараз він, може, найкращий офіцерський фронтовик. Щирий патріот. Вірить у нашу перемогу, і віря ця послужила, певне, йому в штурмі Сокільників — щойно мені доповів Поточняк, що поляків вибито і село взято. Завдяки Микитці тепер лінія облоги Львова проходить так: Рясна-Руська — Малехів — Кривчиці — Бровар Грунда — Пасіки — Персенівка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода. Отже, пане президенте, я прошу вашої візи.
— А полковник Стефанів?
— А хіба в нас надлишок старшин? Що ми, не знайдемо йому місця? Армія ж щойно формується.
— Ну-у-у… ну, все-таки…
— Даєте візу?! Чи ні?!
— Угу… угу… — мимрив Петрушевич, мацаючи добре розвинуте підборіддя. — Що ж, пане Вітовський, дійте на власний глузд, але щоб не було нарікань.
— Я дію не на власний глузд, а на користь армії.
— А який стан на інших відтинках фронту? — Петрушевич круто змінив розмову, бо… Бо з Вітовським ліпше не зв’язуватися. — В Стрию? Під Жовквою? Сокалем? Рава-Руською?
— У міру поступлення звідомлень з фронту я негайно буду інформувати пана президента.
Петрушевич насурмонився: Вітовський що, глумиться наді мною? Чи це звичайна етика? Але чому натиснув «пана президента»? І Петрушевич буркнув:
— Ну гаразд!
— Зачекайте! Хвилиночку! Іще одне: я таки не покидаю своєї гадки змінити Мишковського. Нам потрібен начальник штабу
— Пане Вітовський, не все зразу…
— Здається, не хто інший, а саме ви, пане президенте, наполягаєте, щоб до початку Мирної конференції в Парижі звільнити Львів.
— Так, наполягаю.
— А щоб звільнити Львів…
— Так, так! — скрикував Петрушевич. — Але я, однак, не наполягаю стинати старшинам голови!
— Або Мишковський, або я!
— Це шантаж!
— Це бажання взяти Львів!
Зв’язок обірвався. Рука Петрушевича, як і душа, повисла з трубкою в повітрі. О паскудне каченя!.. Та що вчиниш, доводиться терпіти. І хоча мусив терпіти крутий норов Вітовського, багато де в чому поступатися, вдаватись до компромісів, проте не міг не визнати, що в даний критичний момент голос Вітовського — вагомий голос. Його люблять стрільці, він домігся, що зараз в армії є понад сімдесят тисяч мобілізованих, він, зрештою, беззастережно поклав своє життя на вівтар Республіки. Отже… Отже, Євгене, треба негайно скликати Національну Раду, аби всім миром виробити подальшу програму.
І він скликав її. Нагально! Перша сесія Національної Ради розпочала роботу відразу ж після Нового року, в гості до Станіслава прибули представники Наддніпрянської України, а також Угорської та Буковинської, тобто Закарпаття й Буковини. Першим — першочерговим — президент Петрушевич поставив питання про возз'єднання ЗУНР і УНР.
— Ми в окружному становищі,— відкриваючи сесію, говорив Петрушевич. — 3 одного боку — війна з поляками, а з другого — страйки урядників-поляків, котрі намагаються кинути нашу молоду державу в стан безладдя. В такий спосіб поляки ще раз показали, що вони тут чужий елемент. Жиди тримаються нейтрально. Отже, вихід у нас один — злука Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Україна повинна бути єдиною, а не розколеною! Це, власне, споконвічна мрія нації. Слово за вами, панове!
Прем’єр Голубович зазначив, що попередній, підготовчий, такий договір був уже підписаний 1 грудня минулого року у Фастові між делегатами Національної Ради і Директорії.
— Але тут, панове, є одна деталь, — провадив далі Голубович. — Виходячи з історичних умов, котрі склалися віками, ми просили для Галичини територіальної автономії.
І фраза його стала лихою іскрою… Хтось завважив, що з 527 мандатів майбутнього парламенту злученої України галичанам дають лишень 65. І спалах обурення не знав меж: як? На 6,5 мільйона населення Галичини тільки 65 мандатів? А на Київську губернію аж 50?
Ціною неймовірних зусиль Петрушевичу вдалось, однак, пригасити полум’я пристрастей, щоби воно не переросло в спопеляючу пожежу… Комісії було доручено остаточно відредагувати акт про майбутню злуку, а відтак уже затвердити.
Друге питання — не менш пекуче: про землю — реформу і закон. Вітовський одним з перших промовців загострив увагу всіх: якщо нічого не ухвалити, якщо не забезпечити селянські господарства насінням, Галичині загрожує голод. Його, як завжди, слухали з глибокою повагою, кожне слово сприймали вельми уважно, але… але далі кожен висловив свою думку: одні раяли здавати грунт малоземельним і безземельним в аренду, інші обстоювали парциляцію багатих панських і церковних маєтків; найкрутішими були треті: зробити так, як більшовики в Росії: вся земля — селянам! Були й четверті, п’яті — був класичний шарварок. Та все ж кінець кінцем дійшли згоди. Закон гласив: усі землі Республіки стають добром народу…