Спалені обози

Куртяк Євген

— Моя хата, — сказав Шарварко.

Це був невеликий особняк, добротний, кам’яний, огороджений залізною сіткою, з залізною брамою. Особняк був поруч з міським парком. Ярослав знову з досадою подумав: чому я йду?

Шарварко гостинно відчинив хвіртку, вхідні двері, він явно був задоволений і собою, і своїм особняком.

— Мартусю! До нас гості!

Ярослав здригнувся. Невже? Так, це було саме те, що примусило його здригнутися: вражена Марта розгублено розширила сині очі, але врятували окуляри, хоч не могли врятувати зблідлого обличчя. Вона майже не змінилася. Ті ж маленькі уста, податливі, м’які, те ж чорняве волосся, густі чорняві, але неширокі брови. Вона хіба трошки округлилась, стала більш жіночною,

зрілою.

— Добрий день… — пересохло протягнув Грицан, і серце його здригнулось.

— Боже мій! — Марта театрально сплеснула руками. — Кого я бачу! Ярославе, невже це ти?!

— Ви знайомі? — затявся на півкроці Шарварко, ошелешений не менше, ніж Грицан.

— А книжка?! Пам’ятаєш, Миколо? Я тобі оповідала, що перед війною в Тернополі один молодий студент подарував мені книжечку своїх історичних легенд.

— Ну, тоді це подвійна радість! Моя і твоя…

— Сідай, Ярославе, — сказала вже спокійніше. — Миколо, порозмовляєте собі, заки я щось приготую.

— За нас не хвилюйся — готуй.

Грицан запримітив: хоча Шарварко й тримається бадьоро, весело та безжурно, проте не в особливому захопленні від того, що вони з Мартою давні знайомі. Напевно, трохи знає про всі її походеньки, про всі її гріхи, тож у душі й ревнує. Звичайно, небезпідставно. Хіба, може, тепер вона змінилася. Так часто буває, що розгульна колись жінка стає зразковою дружиною і навіть осуджує розгульних… Як колишній пияк, вилікувавшись, осуджує теперішніх.

Світлиця була в килимах, картинах-пейзажах, обставлена добротними меблями. На високій плетеній етажерці виставлено старі фоліанти в твердих палітурках. Їх, однак, бачив Ярослав, ніхто не читав, вони служили окрасою. А далі враз запримітив свою тоненьку книжечку — вона була засунута на самий низ, мабуть, щоб не псувала інтер’єру…

— Оце твоя? — висмикнув її Шарварко.

— Так… моя.

Її теж, здається, ніхто не читав, хіба, може, Марта з нудьги погортала. Ярослав знайшов у книжці гвоздику — свою гвоздику. Мимоволі торкнувся пучками — гвоздика була суха-суха, пересушена і від приторку розсипалася. А він згадав ніч — ніч у Тернополі, коли гвоздика ця полум’яніла, — він усе-усе згадав: ночі кохання і дні страждань.

Двері відчинилися — Марта виставила поперед себе малюка, схожого водночас і на матір, і на батька.

— Мій… — мовила гордо.

— Ой, а я гостинця не приніс…

— Нічого! Не турбуйся! — Шарварко байдуже, поблажливо махнув правицею. — Олесь все має.

Марта тримала в руках тарілку і… Ярослав закліпав. Так-так, це були обривки її нічної рожевої сорочки — тієї сорочки, в якій вона спала з ним тоді, в тернопільському готелі. Тепер це була ганчірка, і Марта витирала нею посуд.

— Славний козак! — сказав Ярослав.

Незабаром вони сиділи за столом, страви були смачніші, аніж у люксовому ресторані, розмаїті, вишукані. Ярослав ковтав слинку, однак стримував себе — не хотів показати, що голодний. Вони обідали поволі, смакуючи кожну страву. Ярослав мимоволі змушений був пристосовуватися до них. Марта все випитувала — ненав'язливо, якось по-домашньому, навіть ніби по-родинному, — як йому жилося ці роки, де воював, чи не був поранений, а почувши, що тепер служить в Секретаріаті військових справ, щиро зраділа.

— Добре, дуже добре! Все-таки не окопи.

— Хіба він не заслужив? — так само співчутливо пробасив Шарварко. — Всю війну в окопах, а потім — полон.

— Ти був у полоні? — здивувалася-вжахнулась.

— Всяко бувало… — в'яло посміхнувся Ярослав, нишком поглянувши на годинник. — І осколки, і полон…

— Ти квапишся? — запримітила, однак, Марта.

— Не те що кваплюся, — Ярослав сконфузився, а далі, геть зашарівшись, скоромовкою пояснив: — Сьогодні в складі місії ЗУНР їду до Києва на торжества злуки Галичини і Великої України, то, самі розумієте, треба бути не тільки при

здоровому глузді, але належно виглядати. Тож, гадаю, не будете мене довго затримувати.

— Звичайно, ні, — сказав Шарварко. — То справи державні. Кар’єри псувати собі не треба.

— Заходь ще, — сказала Марта.

— Ми будемо раді,— додав Шарварко.

— Обов’язково, — пообіцяв Грицан.

Але він знав: більше не зайде. Йому нема тут чого робити. Все тут дуже осоружне, бутафорне — все не так. Все! Його нагодували, неначе жебрака… А він не хоче бути жебраком, — тільки птахи повертаються в старі теплі гнізда; на згаслому вогнищі життя нема…

XI

Грицан їхав до Києва. Їхати — їхав, але не конче будував якісь особливі ілюзії. Ярослав не вірив в об'єднання Галичини і Великої України. Бо хіба вперше за свою історію вони об’єднуються? Згадаймо! На початку десятого століття Олег Віщий ходив у похід на Царгород. В тім поході брали участь білі хорвати — мешканці Галичини — і дуліби — мешканці Волині та Холмщини. На договорах Олега з греками підписувався ватажок хорватів та дулібів. Пізніше галицькі землі загарбали чехи; на той час зросла сила чеських князів Пшемислідів, вони й заснували теперішній Перемишль. Аж через кілька десятиліть Володимир відібрав од них Галичину і приєднав до Русі. Та ненадовго. Вже у 1018 році Болеслав, що мав жінку Володимира, забрав червенські міста. І тільки після його смерті Ярослав Мудрий, розбивши ляхів, віддав ці землі Ростиславичам: Рюрику — Перемишль, Володарку — Звенигород, Васильку — Теребовль, які перегодя Володимирко Володарович з’єднав в одне — Галицьке з столицею в Галичі, яке бодай номінально було злучене з київським престолом. Ще одна злука була за князя Романа — батька династії Романовичів, який злучив Галич з Волинню та Києвом у 1200 році,— чотири роки то була найбільша держава Європи, аж допоки ляхи не вбили його, посадивши натомість на галицькім престолі угорця Кальомана з дочкою Соломією. Пізніше Данило Галицький злучив західні землі з Києвом, перенісши столицю зі Львова у збудований ним же Холм — місто, яке він усе життя любив і все життя вважав своєю княжою резиденцією. І цей союз не проіснував довго.

Так, — міркував Грицан, — злучень було немало. Але що з них, якщо розлучень було не менше? Нам завше бракувало найелементарнішого — розуму, мудрості, порозуміння, злагоди. Ми постійно грузли у чварах, кожен рвався стати вище він іншого, поїдаючи того іншого, кожен рвався на трон, хоч не завше мав для того трону голову, зате аж розпирало такого від амбіції. А далі почалося, може, найстрашніше — орієнтація: галичани — на Австрію, придніпрянці — на Росію. Орієнтація, рабопоклонство і… любов. Перші любили цісаря, другі — царя. І повзли, повзли, повзли, як черви, щоб облизати чобота, і лизали не лише цісареві, а й іже з ним. І вилизували собі чини, отже, вищість од черні. І ставали не лише рабопоклонниками, а перекинчиками, запроданцями, скорпіонами і, зрештою, яничарами. За тридцять срібняків рідну матір продавали. І себе поїдали!

Бридка нація! Отупіла в своєму падінні! Ница! Такої в світі не знайдеш!

З прикрими думками своїми він і заснув.

Київський січневий ранок — морозяний, з густим інеєм. Делегацію галичан — кілька десятків — зустріли не лише представники Директорії, але й оркестр Січових стрільців полковника Коновал ьця, — і гримнуло «Ще не вмерла Україна…». А потім їх повезли до готелю. Грицан з кількома знайомими старшинами поселився в «Континенталі» по Миколаївській вулиці,— у чотирнадцятому році тут спинявся при переїзді на заслання митрополит Шептицький, нині ж мав тут свій осідок штаб Петлюри, — а більшість галичан разом з головою делегації доктором Левом Бачинським займали апартаменти в «Гранд-готелі» на Хрещатику; Бачинський застеріг: не забувайте — о п’ятій пополудні збираємося!