Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Як сам хан об'ясняв сей інцідент, показує його реляція Отоманському диванові — вона була, очевидно, переслана господареві молдавському, а від нього польському дворові і заховалася в сучасній збірці, спорядженій відомим нам королівським секретарем Піноччі. Вона не викликає в мині сумнівів що до автентичности 16), хоча видимо й перероблена для польських читачів (може котримсь з секретарів господаря — Поляків), і кольорит ориґінала через се затратився.
Прийшовши до війська Запорозького мали ми три дні битви з Поляками: виходили на бій наперед хоругви волоські, потім польські кн. Вишневецького і п. хорунжого коронного (Конєцпольского), й инших богато, і ми на їх сильно натискали. Між тим до хана й. м. прийшла така відомість, що Ногайська Орда вийшовши на бік для здобичи, повертаючи забрала в тилу коней Добрудзьких Татар і погнала просто на Україну, а сі піші зістались. Добрудзька Орда скочила до хана й. м. зі скаргою,
Що до мотивів, які так протягли побут Хмельницького і Виговського у хана, варте уваги поясненнє записане Освєнцімом: “Хмель побачивши на що заноситься (по утечі хана) — що табор з військом його вже взято в облогу, і сіном не викрутиться, хіба видачею його (Хмельницького), якщо він зіставатиметься в таборі, поспішив за ханом з Виговським, своїм дорадником, завчасу ратуючи своє життє і свободу. Претекстом було, що він гонив (за ханом), щоб упросити, аби назад до табору вернувся і так марно їх не відступав і на погибіль не віддавав; але то був тільки претекст, щоб викрутитися від козаків і хлопства взятого в бльокаду. Инакше вони б його не випустили і охоче купили б собі життє його головою, коли б він не здурив їx тим зручним претекстом” (с. 343).
Подібне поясненне сього інціденту подає Ґонсєвский в своїх новинах з України, очевидно на підставі того, що йому довелося почути на Київщині, в липні того року, отже з зовсім иншого театру війни: Хмельницький з Виговським і кількома повірниками втікли з ханом тому, що боялись, аби поспільство їх не видало королеві 17).
Я думаю, що тут до певної міри відгадано ситуацію, але тільки до певної. Не треба забувати що раз вискочивши з ханом з табору з кількома товаришами, випустивши з рук провід військом в такий критичний момент і стративши з ним звязок, Хмельницький через се саме вже мусів себе почувати досить невірно, не кажучи, що йому й фізично не так то легко було проїхати до козацького табору без більшого татарського полку. Виїздив він з табору мабуть не для того щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками. Що йому дійсно вдалось було завернути Татар назад, тільки вони не дійшли табору, про се доносили Полякам язики, і потвердила їх розвідка 18), так що се можна вважати за певне.
Тому неправдивими, можливо — навіть умисно пусканими й сімульованими Хмельницьким й його товариством уважаю чутки про його вязненнє в кайданах і т. д., хоч вони розсівались, можливо, навіть найближчим його окруженнєм. Анонімний писар, що писав лист хана до короля з-під Константинова, з пропозицією битви під Константиновим (“покриваючи такий великий стид своєї утечі”), і користаючи з нагоди положив нібито конфіденціяльну приписку про ситуацію, а в ній такі звістки: “Козакам велено тікати, а помочи не сподіватись; Хмеля в кайданах відіслав до Чигрина по скарби” 19), — міг се зробити з доручення Виговського, або когось з його людей.
І так чутки пішли широко. В дневнику Мясковского, писанім на гарячих слідах, читаємо, що Хмельницького нема, бо хан його зараз же в пятницю велів “взяти за шию” — “Іди, каже, зо мною, зраднику, і віддай мині всі твої скарби
В записках Ґоліньского, серед новинок з табору, під днем 7 липня: “хан велів Хмельницького затримати при собі під вартою, кажучи, що через нього так богато війська стратив і сам мало не згинув” (с. 509).
Так і в офіційній реляції цареві: “Хмельницький побіг за ханом, щоб його вернути, але як він приїхав, хан звелів його затримати й звязати, і його везли за ханом звязаного — підвязавши руки й ноги під коня”.
Королівський гонець оповів при тім, що коли Татари, розбігшися з-під Берестечка, стали збиратись коло Константинова, під Чолганським Камінем, надійшов паволоцький війт з козацьким полком, 6000 чоловіка і 15 гармат, що йшли до табору Хмельницького; отже хан з Татарами тих козаків вибив до ноги, і гармати порозривав, насипавши порохом. А до короля післав гінця просячи обміняти йому на Хмельницького взятих в полон мурз. Він знайшов короля вже у Львові, і той відказав ханові: “Я за свого холопа підданого не дам і простого Татарина, а знайду його і в Криму!”
А Виговський так оповідав Богданову, як він добився визволення гетьмана: Коли він приїхав до першого пограничного міста — Паволочи, повз Паволоч ішли Ногайські Татари, тисяч з десять або й більше, набравши в полон руських людей і всяку здобич. Він, Виговський, велів козакам тих Татар бити і відбирати полонеників і всяку здобич, а при тім Татарам говорити, що коли хан гетьмана не відпустить зараз, то він, Виговський, зібравши козаків, заступить Татарам дорогу, і буде їх побивати на перевозах, і доти не перепускатиме, доки хан гетьмана не пустить до війська. І козаки погромили тих Татар в трьох місцях: під Паволоччю, під Чудновим і на Уманськім шляху. Татарські розбитки стали приходити до хана, скаржитись на Виговського, що він їx побив тисяч вісім або й більше, і відгрожується на самого хана: хоче його підстерігати на перевозах, за те що він затримав у себе гетьмана. Тоді мурзи стали докоряти ханові, що він гетьмана затримує і накликав ворожнечу Запорозького війська. Хан оправдувався, що він тримає гетьмана при собі з любови — бо йому до війська, до обозу тепер проїхати не можна, а він велить гетьмана відпустити і провести до українських городів козацьких. Справді зараз велів гетьмана відпустити з честю, і прощаючись просив гетьмана нічого злого не думати на нього, що він його держав при собі: робив то з любови, тому що йому до військового обозу не можна проїхати, а тепер пускає до його українських городів і велить його провести. І присяг йому, для повної певности, що він, хан, його не відступить і помагатиме своїми людьми на Ляхів, а з королем польським ніякого порозуміння не матиме. І так присягнувши з честю відправив, і Татари провели гетьмана ціло до Паволочи 21).
Все се належить брати з великим скептицизмом. Але цікаво, що і в оповіданню Виговского пролітає ся подробиця, що до берестецького обозу гетьманові вернутись не можна було, а не то що хан його не пускав.
Примітки
1) Рікою Стирем.
2) Гробовець кн. Ол. Пронського, попереднього власника Берестечка, в формі пираміди, — вигляд його описує Костомаров в своїй екскурсії під Берестечко (лист з Рівного 1845 р. — Україна 1925, III с. 64-51.
3) Я позволив собі навести се місце в можливо близькім перекладі, з захованнєм розміру (цезура після сьомого складу, наголос на останнім складі) — аби дати поняттє про форму сього шляхетського епосу, що мав такий вплив на нашу історіоґрафію.
4) Ґурский, Bibl. Warsz. 1887 VII с. 28-9.
5) Kozacy licza sie na dwakroc sto tysiecy do boiu, konnych moc — лист Бжостовского з табору 9 липня — Осол. 223 л. 405. Також Staroz. c. 329
6) Starozyt. І с. 273, звідомленнє Старого — 1651 р. ст. 7; Коховский с. 249-40 се розмальовує своїм звичаєм, а Костомаров з ріжним додатком перероблює в горячий діяльоґ (с. 408).
7) “А на завтра того в пятницу Татаровя напустили волшебством туман на королевское войско”, і під його покровом вийшли в поле — се в польській офіціяльній реляції цареві. А се з шляхетської кореспонденції: “Ввечері посполите рушеннє зловило чарівницю, що ходила, в таборі, маючи ріжні чари в горщиках: живі й сухі ящірки, жаби, ужів і иншу гадину: її на тім же місці немилосердно забито”: — реляція королевичеві з 1 липня, Осол. 225 л. 390, те саме ркп. 2286 л. 168 об. Тутже: “Вчора віддавали королеві відібрані бунчуки і корогви, між иншим полковник воєводства Руського віддав корогву китайчану блакитну з двома хвостами, прибиту до списа; посередині хвостів зелений шнур з волічки, на списі замісць вінка вінок зроблений з заячої шкіри — мусить бути то на якість чари”. Ос. 2286 л. 168, лист з табору 5 липня.