Терпкість вишні
Шрифт:
— Вишне, я маю для тебе халтуру, — сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. — Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.
— Для геніального? — злякалась я.
— Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.
— Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.
— Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.
Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.
— Гаразд,
Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.
— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…
Мілош? [5] Я відчула стомлену рідну душу.
— Розумію.
— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.
— То в чому проблема?
— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?
5
Мілош, Чеслав — визначний польський поет та есеїст, лауреат Нобелівської премії з літератури.
За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.
— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.
— Я домовилася на урок, до панства Янечко.
Цікаво, чи мене зараз обшукають.
— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!
Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.
— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.
Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.
— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.
— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.
— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.
— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.
— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.
Ми перейшли до Мілошевої кімнати.
Вона послала нам
— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.
— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?
— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.
— Я його не підняла б, — запевнила я.
— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.
— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?
— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.
— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.
— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.
— А тато? — запитала я.
— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.
— І не приїжджає?
— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.
— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.
— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?
Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.
— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.
— Чого це ти такий змучений?
— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.
Я начеб слухала свого тата!
— Я теж ходила в «художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.
— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.
— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.
— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.
— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.