Терпкість вишні
Шрифт:
— Ні, влаштовує. А я повинен щось додати до побажань?
— Ні, дякую. Просто і в міру змістовно. То що? Будемо грати?
Ми граємо далі, разом із Єндреком, котрий ніяк не може зважитися повернутися додому. Спить у нас у фотелі, спираючи довжезні ноги на дерев’яний столик, вимощений Ірековою подушкою (відсутні не мають права заперечувального голосу). І забруднює останні елементи Травчиного гардеробу,
— Але в подяку за гостину я виперу вам усі манатки. Бо ми маємо в гуртосі пральку-автомат, — похвалився Єндрусь, натягаючи на волохате пузо блузу худішого на тридцять кілограмів Травки.
— Це класно, — зраділа Вікторія, — тільки доведеться наймати транспорт. Стільки всього накопичилося. Хто зараз кидає?
— Я, — Мілька взяла кості. Натягнула ковдру, щоб зробити рівне місце, й кинула. — Чого я там не маю?
— Вгорі тільки одиничка, — озвалася я, перевіряючи на аркушику її результати. — Зате внизу марненько.
— Бляха, такий мізер, — Мілена вдивлялася в кості. — Шкода записувати таку суму, бо, може, я більше викину з руки.
— То що я маю закреслити?
— А, закресли мені той маленький.
— Гарне рішення, — всміхнувся Єндрек. — Навіщо нам маленький, правда?
— Певно. Я волію мати великий, — парирувала Мілена.
— Але великий рідше трапляється, — зауважила я.
— Значно рідше, правда, Травко? — зареготав Єндрек.
— Кажи за себе. Мені він випаде з руки.
— Я хотів би побачити це чудо природи.
— Єндрусю, не будь такий вульгарний. Бо коли я дивлюся на аркушик, то бачу сам мізер. Нагорі щербатий, унизу бракує й маленького, й великого.
— Підросте, підросте, — Єндрек, як завжди, не втрачав віру у світле майбуття.
— То тепер я кидаю, — сказала Марія, обдаровуючи Травку красномовним поглядом. А Травка потрактував цей невербальний сигнал, як полковник Брендон із «Розважливої й романтичної», — скочив по кості й подав їх, заклякнувши біля Марїїного ложа. А потім запитав, чи не поправити їй подушку.
— Ти поправляв її десять хвилин тому, — нагадала вона, але, побачивши його міну, дала нове завдання. — Я випила б соку, Томеку.
Томек погнав до кухні, а ми повернулися до гри.
— Але й паскудні ті кості, — буркнула Марія. — Треба буде щось викреслити.
— Теж малюка? — обережно запропонувала я, знаючи ставлення Марії до всього, що пов’язане з чоловіками.
Вона кивнула.
— Викресли, зроби мені місце для великого.
— Ну-ну, — озвався Травка, несучи на таці склянку помаранчевого соку.
— Щоб не виникало непорозумінь, я мала на увазі великий «стріт», — додала Марія.
— А
Марія сховалася під ковдру й заплакала.
— Вона страшенно переживає, — здогадався Єндрек, дивлячись на тремтячу ковдру. — Я думав, її уже попустило. За останні два дні вона навіть двічі пожартувала.
— Попустило? — накинулася на нього Вікторія. — Через три тижні? Хлопче, уяви, що це в тебе завалився весь світ.
— Не перебільшуй — це тільки старий капелюх. Пардон, якщо я когось скривдив.
Йому відповіло істеричне виття з-під ковдри.
— Бачиш, що ти наробив?
— Мені вже, мабуть, треба йти.
— Мудрий ти! — крикнув Травка. — Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!
— А що мені робити? — розхвилювався Єндрек. — Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.
— Не ти! — завила Марія. — Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.
— Ти мене заспокоїла, — відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.
— І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!
— От цього я не годна зрозуміти, — озвалася Вікторія. — Чому саме йому?
— Бо в ньому було щось справжнє.
— Так, капелюх, — буркнув Єндрек.
— Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? — зарюмсала Марія. — Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?
— Думаємо, що ні, — визнала Вікторія.
— Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.
— Навіщо?
— Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?
— Ну в це якраз дуже важко повірити, — озвалася Мілька від імені нас усіх.
— Знаю, — знітилася Марія. — А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?
— То чому ти зустрічалася?
— Я вже казала, — зітхнула Марія. — Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!
— Знаєш що, Марисько, — озвався Єндрек уже з коридора. — Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.
Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…