Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

Гудкайнд Террі

— Мені заподіяли такий біль! — Ридала Бердіна. — Жахливу біль! Ніколи в житті мені не було так боляче! І зараз мені боляче з цим боротися!

Річард міцніше обійняв її.

— Я знаю, але ти повинна! Бердіна відсунулася від нього.

— Не можу! — Ніколи ще Річард не бачив більш нещасну людину. Будь ласка, Магістр Рал… Вбийте мене! Я не винесу такої болі! Благаю вас…

Заклинаю… Убийте!

Річард знову притягнув її до себе і ніжно погладив по голові, намагаючись втішити, але вона тільки сильніше розридалася.

Тоді Річард посадив Бердіну на підлогу спиною

до ліжка і, сам не розуміючи, навіщо це робить, поклав долоню їй на ліву грудину.

Він зосередився на тому острівці спокою всередині себе, де не було думок, лише умиротворення, і покликав до своєї магії. Його пронизала дика біль. Її біль. Він відчув те, що з нею зробили і що накладене закляття робить з нею зараз. Але так само, як він витерпів біль від ейджа, витримав він і цю.

Річард відчув все її життя, всі муки, що довелося пережити Бердіні, щоб стати Морд-Сіт, і відчув її глибоку скорботу про втрату колишнього «я». Річард все це ввібрав в себе і, хоча не бачив самих подій, які сталися з нею, зрозумів, які шрами залишили вони в її душі. Йому довелося напружити всю свою волю, щоб витримати це. Нерухомий немов скеля, він стійко тримався в потоці болю, який лився в його душу.

Для Бердіни він і був міцною скелею. Річард дозволив річці свого співчуття до цього створіння, цієї жертві страждань, хлинути в душу Бердіни. Не розуміючи до кінця, що робить, Річард слідував своїм інстинктам. Він відчув, як крізь його руку в неї вливається тепло. Здавалося, що рука пов'язує його з душею Бердіни, з тим, що становить саму суть її життя.

Ридання Бердіни поступово вщухли, дихання стало рівніше, і Річард відчув, що її біль, яку він ввібрав в себе, починає розсмоктуватися.

Тільки зараз він зрозумів, що весь цей час не дихав, і повільно видихнув.

Тепло, струмуюче з його руки, теж почало танути, поки нарешті не зникло зовсім. Річард прибрав долоню і відкинув з обличчя Бердіни мокрі від поту пасма волосся. Її вії затріпотіли, і на юнака втупилися приголомшені сині очі.

Обидва одночасно подивилися вниз. Грудина Бердіни знову була цілою.

— Я знову стала собою, — прошепотіла Морд-Сіт. — У мене таке відчуття, ніби я прокинулася від кошмарного сну…

Річард прикрив їй груди.

— У мене теж.

— Ніколи ще не бувало Магістра Рала, подібного вам, — задумливо промовила Бердіна. — Ніколи!

— І ніколи ще ніхто не прорікав настільки незаперечної істини, — пролунав голос позаду неї.

Річард озирнувся і побачив мокрі від сліз обличчя Кари й Раїни.

— Бердіна, як ти? — Запитала Кара.

— Я знову стала собою, — повторила Бердіна. У неї був як і раніше розгублений вигляд, але жодна з Морд-Сіт не була і наполовину ошелешена так, як сам Річард.

— Вам легко було її вбити, — задумливо промовила Кара. — Якщо б ви спробували скористатися мечем, вона забрала б вашу магію, але ж у вас залишався ще кинджал. У вас не було необхідності терпіти її ейдж. Ви могли просто її вбити…

— Знаю, — кивнув Річард. — Але тоді моя біль була б стократ сильнішою.

Бердіна поклала ейдж до його ніг.

— Я віддаю його вам. Магістр Рал. — Кара з Раїною, стягнувши

золоті ланцюжки з зап'ясть, поклали свої ейджі поруч з ейджем Бердіни.

— Я теж віддаю вам свій ейдж, Магістр Рал, — сказала Кара.

— І я, Магістр Рал.

Річард подивився на лежачі перед ним червоні стержні. Він подумав про свій меч, про те, як ненавидить його магію, про те, як болісно для нього згадувати вбивства, вже скоєні цим мечем, і ті, які — він це знав — йому ще належить зробити. Але поки він не має права від нього відмовитися.

— Для мене це означає набагато більше, ніж ви думаєте, — промовив Річард, намагаючись не зустрічатися поглядом з Морд-Сіт. — Але те, що ви це зробили, дійсно важливо. Це доводить вашу вірність і ваші узи. І все ж вибачте мене, але я змушений просити вас залишити їх у себе. — Він простягнув їм ейдж. Коли все закінчиться і загроза мине, ми назавжди зможемо розлучитися з терзаючими нас примарами, але сьогодні ми повинні боротися за тих, хто сподівається на нашу перемогу. І наша зброя, якою би жахливою вона не була, дозволяє нам продовжувати битву.

— Ми розуміємо, Магістр Рал. — Кара ласкаво торкнулася плеча Річарда. Буде так, як ви сказали. А коли все закінчиться, ми станемо вільні не тільки від зовнішніх ворогів, а й від внутрішніх, які катують наші душі.

— Але до того часу ми зобов'язані бути сильними, — кивнув Річард. — Ми повинні стати смертельним вихором.

Запанувало мовчання. Річард несподівано задумався про те, що, власне, мрісвізам взагалі знадобилося в Ейдіндрілі? Він згадав того, який вбив Катрін. Мрісвіз сказав, що захищав його, Річарда. Захищав? Нісенітниця! Це неможливо.

Але чим більше він розмірковував, тим ясніше бачив, що мрісвіз і справді не зробив жодної спроби напасти на нього. Він згадав першу сутичку з мрісвізами біля Палацу сповідниць, коли з ним ще був Гратч. Гар першим атакував їх, а Річард прийшов на допомогу своєму крилатому другу. Тоді мрісвізи хотіли вбити «зеленоокого», як вони називали гара, але самому Річарду, схоже, не прагнули нанести шкоди.

У того, що приходив сьогодні, шанси вбити Річарда були набагато вищі, ніж у тих: Річард був беззбройний. І все ж мрісвіз не скористався цією можливістю, а просто втік. Зник, на прощання назвавши Річарда «гладкошкірим братом». При одній думці про те, що б це могло означати, у Річарда по шкірі пробігали мурашки.

Він неуважно почухав шию.

Кара торкнулася пальцем місця, яке він почухав.

— Що це?

— Поняття не маю. Просто родимка, яка вічно свербить.

30

Верна обурено міряла кроками притулок аббатиси. Як тільки у Енн вистачило совісті так вчинити? Верна веліла їй повторити сказані колись слова — повторити на доказ того, що Аннеліна — це дійсно Аннеліна.

Повторити, що вона вважає Верну нічим не примітною сестрою. Верна хотіла, щоб аббатиса, ще раз сказавши ті жорстокі слова, зрозуміла, що вона, Верна, знає, що її використовують, і, на думку Аннеліни, без особливої користі для Палацу.