Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Це ти, — мовила вона. — Ти. Ти.

— Ти, відьмо, — сказав він. — Звідки ти тут узялася?

— З Камагуея, звідки ж іще.

Люди дивилися на них, а він підняв її від підлоги й, міцно притискаючи до себе, поцілував ще раз, а тоді поставив і потяг за руку до столика в кутку.

— Тут так не можна, — сказав він. — Нас заарештують.

— Нехай заарештовують, — сказала вона. — Це Джінні, моя секретарка.

— Привіт, Джінні, — мовив Томас Хадсон. — Треба всадовити цю божевільну за столик.

Джінні

була дуже негарна, але мила дівчина. Обидві вони носили однакову форму: офіцерські куртки без будь-яких відзнак, сорочки з галстуками, спідниці, панчохи та грубі черевики. На голові мали пілотки, а на лівому плечі — нашивки, яких Хадсон ніколи ще не бачив.

— Зніми пілотку, відьмо.

— Не дозволено.

— Зніми, кажу.

— Ну гаразд.

Вона зняла пілотку й труснула головою, скидаючи вниз незашпилені коси, а тоді підвела обличчя й подивилася на нього, і він побачив її велике чоло, чарівні хвилі волосся такого ж, як завжди, сріблястого кольору стиглої пшениці, вилиці й западинки під ними, ті самі западинки, що завжди краяли йому серце, і ледь плескуватий ніс, і уста, які він щойно цілував і на яких ще була розмазана помада, і гарне підборіддя, і гарний обрис шиї.

— Який я маю вигляд?

— Сама знаєш.

— Ти вже цілував колись жінку в такому вбранні? Чи, може, терся об формені гудзики?

— Ні.

— Ти мене любиш?

— Я завжди люблю тебе.

— Я не про те. Чи любиш мене саме тепер? Оцю мить.

— Так, — відказав, він, і йому защеміло в горлі.

— Ну добре, — мовила вона. — Спробував би ти сказати, що ні.

— Ти довго тут пробудеш?

— Тільки день.

— Дай я тебе поцілую.

— Ти ж казав, що нас заарештують.

— Ну що ж, почекаємо. Що ти питимеш?

— Тут є пристойне шампанське?

— Є. Але є й добряче місцеве питво.

— Та певно ж. Скільки склянок ти сьогодні прийняв?

— Не знаю. Щось понад десяток.

— Тільки по очах і видно. Ти в кого-небудь закоханий?

— Ні. А ти?

— Про це потім. Де твоя суча жінка?

— На Тихому океані.

— Добре, якби в самому океані. Сажнів на тисячу завглибшки. Ой Томмі, Томмі, Томмі, Томмі…

— Ти в когось закохана?

— Боюся, що так.

— Бісова душа.

— Жахливо, правда ж? Це вперше таке сталося, відколи я тебе покинула, що ми зустрілись і ти ні в кого не закоханий, а я закохана.

— Ти мене покинула?

— Це моя версія.

— Він хороший?

— Хороший, як ото бувають хороші діти. Я йому дуже потрібна.

— А де він?

— Військова таємниця.

— Це ти туди їдеш?

— Що в тебе за служба?

— Ми належимо до СДВ [170] .

— Це те саме, що УСС [171] ?

—

Та ні, дурниці. Не вдавай нетямкого й не надимайся через те, що я закохана в іншого. Ти ж сам ніколи не радишся зі мною, коли в когось закохуєшся.

— Ти дуже любиш його?

— Я не сказала, що люблю. Сказала, що закохана. А коли хочеш, то сьогодні й закохана не буду. Я ж приїхала тільки на один день і не хочу бути нечемною.

170

Служба організації дозвілля військ.

171

Управління стратегічних служб.

— Іди ти к бісу, — сказав він.

— Може, мені взяти нашу машину й поїхати до готелю? — спитала Джінні.

— Ні, Джінні. Спершу ми вип'ємо шампанського. Ти маєш машину? — запитала вона Томаса Хадсона.

— Еге ж. Чекає на площі.

— Ми зможемо поїхати до тебе додому?

— Ну звісно. Можна пообідати і їхати. Або прихопити чогось із собою й попоїсти там.

— Добре все-таки, що ми сюди приїхали, правда?

— Так, — сказав Томас Хадсон. — А як ти дізналася, що саме тут треба декого шукати?

— Один чоловік на аеродромі в Камагуеї сказав мені, що ти, можливо, будеш тут. А якби не знайшли тебе, поїхали б оглядати Гавану.

— Ми можемо оглянути Гавану.

— Ні, — сказала вона. — Джінні огляне її без нас. Ти маєш когось знайомого, хто міг би повозити її?

— Авжеж.

— Але на вечір нам треба повернутися до Камагуея.

— Коли в тебе літак?

— Здається, о шостій.

— Ми все влаштуємо, — сказав Томас Хадсон.

До їхнього столика підійшов молодик. То був диктор місцевого радіо.

— Пробачте, — мовив він. — Чи не дасте ви мені автограф?

— Охоче.

Він подав їй листівку, на якій був зображений бар і Константе за стойкою з міксером у руках, і вона розписалася розгонистим акторським почерком, що був так добре знайомий Томасові Хадсону.

— Це не для моєї доньки й не для сина-школяра, — признався молодик. — Це для мене самого.

— От і добре, — мовила вона й усміхнулася до нього. — Мені приємно, що ви мене попросили.

— Я бачив усі фільми з вашою участю, — сказав молодик, — і вважаю, що ви найвродливіша жінка в світі.

— Чудово, — мовила вона. — Будь ласка, вважайте так і далі.

— Чи можу я попросити вас випити зі мною?

— Я тут випиваю із своїм приятелем.

— Я його знаю, — сказав диктор. — Знаю вже багато років. Можна мені сісти з вами, Томе? Адже у вас дві дами.

— Це містер Родрігес, — відрекомендував його Томас Хадсон. — Як ваше прізвище, Джінні?