Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Священна матерія. Родинне вогнище шанують не менш, ніж релігію. Тут треба бути обережними й делікатними. Може, сказати так: Abafo los padres de familias [165] .
— Звучить шанобливо. Та чом би не просто: геть родинне вогнище.
— Abajo el Home [166] . Почуття в цьому прекрасне, але для багатьох родинне вогнище замінив бейсбол, і вони можуть сплутати ці речі.
165
Геть
166
Геть родинне вогнище (ісп. — англ.).
— Ну, а з дітьми як?
— Дайте спокій дітям, і нехай вільно приходять до мене, коли досягнуть виборчого віку, — відказав Гірший Мер.
— А щодо розлучень? — спитав Томас Хадсон.
— Ще одна дражлива проблема, — сказав Гірший Мер. — Bastante espinoso [167] . Як ви дивитесь на розлучення?
— Мабуть, розлучень нам торкатися не слід. Це суперечитиме нашій кампанії на користь родинного вогнища.
167
Доволі дражлива (ісп.).
— Гаразд, облишмо розлучення. Ну, а тепер побачимо…
— Нічого ти не побачиш, — перебила його Цнотлива Ліл. — Ти ж геть залив очі.
— Не критикуй мене, жінко, — відказав їй Гірший Мер. — Ми повинні зробити одну річ.
— Яку?
— Orinar [168] .
— Згоден, — почув свій голос Томас Хадсон. — Це одна з основ.
— Так само, як і водогін. Тут також основа вода.
168
Помочитися (ісп.).
— Тут основа алкоголь.
— Дуже малий процент порівняно з водою. Основа — вода. Ви ж науковець. Який процент води в нашому тілі?
— Вісімдесят сім і три десятих, — навмання відповів Томас Хадсон, знаючи, що це не так.
— Точно, — сказав Гірший Мер. — То ходім, поки нас ще ноги носять.
У чоловічій вбиральні поважний, благородний з вигляду негр читав розенкрейцерівську брошуру. То був тижневий урок за курсом обраної ним науки. Томас Хадсон з гідністю привітався до негра, і той так само відповів на його привітання.
— Холодний випав день, сер, — зауважив служник, схильний до релігійного чтива.
— А таки холодний, — погодився Томас Хадсон. — Як посувається твоє навчання?
— Дуже добре, сер. Кращого й бажати годі.
— Я радий за тебе, — сказав Томас Хадсон. — Тоді обернувся до Гіршого Мера, у якого виникли якісь труднощі. — Колись у Лондоні я належав до клубу, в якому одна половина членів не могла помочитися, а друга — не могла спинитися.
— Чудовий клуб, — озвався Гірший Мер, зробивши нарешті своє
169
Всесвітній клуб (ісп.).
— Ні. Як по правді, то я забув його назву.
— Забули назву свого клубу?
— Забув. А чом би й ні?
— Гадаю, нам не завадить ще раз помочитися. Скільки це коштує?
— Скільки дасте, сер.
— Полиште плату на мене, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже люблю за це платити. Однаково що квіти купувати.
— А то не міг бути Королівський автоклуб? — спитав негр, подаючи йому рушник.
— Ні, не міг.
— Пробачте, сер, — сказав той шанувальник розенкрейцерівських брошур. — Я знаю, що це один з найбільших клубів у Лондоні.
— Так і є, — підтвердив Томас Хадсон. — Один з найбільших. Ось на, купи собі щось дуже гарне. — Він дав негрові долар.
— Навіщо ви дали йому песо? — спитав його Гірший Мер, коли вони вийшли за двері і знов опинилися в гаморі бару та ресторану й гуркоті вуличного руху, що долинав знадвору.
— Він мені ні до чого.
— Hombre, — мовив Гірший Мер. — Як ви себе почуваєте? Гаразд?
— Цілком, — відповів Томас Хадсон. — Цілком гаразд, дуже вам дякую.
— Як минула мандрівка? — запитала Цнотлива Ліл із свого табурета біля стойки.
Томас Хадсон подивився на неї і знов наче вперше її побачив. Вона видалась йому помітно темнішою з обличчя і ще огряднішою.
— Мандрівка була дуже мила, — сказав він. — У дорозі завжди знайомишся з цікавими людьми.
Цнотлива Ліл поклала руку йому на стегно й легенько стиснула, та він уже одвів очі й дивився через весь бар, повз кубинців у панамах, повз п'яниць та гравців у кості, за відчинені двері на залиту яскравим світлом площу, і раптом побачив, як біля дверей спинилася машина, і швейцар, тримаючи в руці кашкета, відчинив задні дверцята, й з машини вийшла вона.
То була вона. Жодна інша жінка не виходила так з машини — невимушено, легко, граційно і водночас так, наче робила велику ласку землі під ногами, ступаючи на неї. Протягом багатьох років усі жінки намагалися наслідувати її, і деяким це непогано вдавалося. Та досить було побачити її, як ставало очевидно, що то все лише підробки. Тепер вона була у військовій формі й, усміхнувшись до швейцара, про щось його запитала, а він радісно кивнув головою і відповів їй, і вона пішла через тротуар просто до бару. Слідом за нею ішла ще якась жінка у військовому.
Томас Хадсон підвівся, відчуваючи, як щось здушило йому груди й не дає дихати. Вона вже помітила його і рушила до нього проходом між столиками й людьми біля стойки. Друга жінка йшла за нею.
— Пробачте, — мовив він до Цнотливої Ліл та Гіршого Мера. — Мені треба підійти до знайомої.
Вони зустрілися на середині проходу між стойкою і столиками, і в ту ж мить він схопив її в обійми. Вони щосили, до болю стискали одне одного, і він міцно цілував її, а вона цілувала його і обмацувала руками його плечі.