Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
– Отут і починається найцікавіше, — промовив Канґецу, перебираючи руками мотузочок хаорі.
— Дивлюся, аж мене хтось випередив, — вже висить. Як прикро! Спізнився на хвильку і от маєш!… Як подумаю тепер, то наче сам бог смерті розпорядився моєю долею. Якби спитали Джеймса [62] , то він пояснив би, що, мовляв, завдяки особливим законам причинності потойбічний світ нашої підсвідомості й реальний, в якому ми живемо, вплинули один на одного. Ну, хіба не дивовижа зі мною трапилася? — закінчив Мейтей.
62
Вільям Джеймс (1842–1910) — англійський психолог і філософ
Господар, зміркувавши, видно, що з нього кепкують, не прохопився жодним словом, а лише жував куямоті [63] . Канґецу, старанно підгортаючи попіл у хібаті, підвів гoлову й посміхався. Згoдом він незворушно зaговорив:
— Відразу в таке годі повірити, — надто чудернацька історія. Але я особисто в ній анітрохи не сумніваюся, щось схоже пережив недавно і я.
— Невже і тобі кортіло повіситися?
— Ні, я не вішався. Але випадок, що про нього я хочу розповісти, стався наприкінці року і, найдивніше, того ж дня, і майже о тій годині.
63
Куямоті —
— О, цікаво, — Мейтей теж напхав у рот куямоті.
— Того дня ми зібралися в одного мого знайомого в Мукодзіма, щоб провести старий рік. Мав відбутися концерт, і я прихопив скрипку. Зібралося десь з п’ятнадцять панночок і паній, і все вийшло дуже весело. Так усе гарно влaштyвaли, що я подумав: «Давно я не зазнавав такої насолоди!» Скінчилася вечеря, незабаром минув і концерт, про все вже переговорили, та й година була пізня. Я збирався додому, коли це підходить до мене дружина одного професора й тихо питає: «Ви знаєте, N тяжко захворіла?» Кілька днів тому я стрічав її, як завжди, цілком здоровою, а тому здивувався і попросив розповісти докладніше про її стан. Від дружини професора я дізнався, що ввечері того дня, коли ми бачилися, в дівчини раптом з’явилася гарячка, марення. Це ще нічого! А то ж вона безперестанку повторювала моє ім’я.
Не тільки господар, але й Мейтей-сенсей утримався від натяків на зразок: «А може, він теє…» Вони мовчали й пильно слухали.
— Потім професорова дружина розповіла, як покликали лікаря, і як той не міг встановити хвороби. «Ясно одне: в дівчини гарячка, тому їй і затьмарило розум, — сказав він. — Якщо снодійне не поможе, справи кепські». Від таких слів мені стало моторошно, важко, наче в кошмарному сні. Здавалося, навколишнє повітря затужавіло й звідусіль тисне на мене. Вертаючись додому, я тільки й думав що про панночку. О, ця вродлива, жвава й спритна панночка!
— Постривай, ти кілька разів сказав «панночка». Якщо це не таємниця, то чи не міг би назвати її м’я?
Мейтей глянув на господаря. Той і собі промимрив «ага».
— Ні, краще не треба. Гадаю, їй буде неприємно, — відказав Канґецу.
— Отже, ти хочеш сховати кінці у воду?
— Не глузуйте! Я ж вам серйозно кажу… Тільки-но я довідався, що дівчина захворіла, як душу опосіла туга — перед очима зринув образ зів’ялих квітів й опалого листя, в одну мить я відчув у тілі знемогу й занепав духом. Непевною ходою я несамохіть добрів до мосту Адзумабасі й зіперся на поруччя. Я не міг зрозуміти, була пора припливу чи відпливу, я тільки бачив, як внизу густим потоком мчить чорна вода. Від Ханакавадо на міст вбіг рикша. Я супроводжував очима вогник ліхтарика, поки він все меншав і нарешті не зник за броварнею. Я знову втупився у воду. Несподівано з верхів’я річки долинув голос, що гукав моє ім’я. «Що за диво? Хто може кликати мене в таку пору?» — Я пильно глянув уздовж річки, але в темряві нічого не побачив. «Напевне, вчулося. Треба вертатися додому», — вирішив я. Але щойно я ступив кілька кроків, як знову хтось погукав мене. Я застиг на місці, прислухався. Коли покликали втретє, я вхопився за поруччя і затрусився. Хто зна, звідки линув той голос — здалека чи з-під води, — але, нaпевне, це був голос панночки. «Я тут!» — мимохіть вигукнув я. Злякавшись власного голосу, що луною прокотився над рікою, я озирнувся навколо. Ні душі. Навіть місяць заховався. У голові раптом виникло бажання: пірнути в густу пітьму чорної, як ніч, ріки, віддатися в її обійми. Знову почувся жалібний, сповнений муки крик панночки, що наче благала порятунку. «Вже йду», — відповів я і, перехилившись через поруччя, глянув на чорну воду. Мені здалося, той голос насилу вибивається з-під товщі води. «Вона там, під водою, — подумав я і виліз на поруччя. — Ще раз покличе, стрибну». Я рішуче вдивлявся у потік. Знову в повітрі тонкою ниткою повис жалібний поклик. «Час» Напружившись, я стрибнув уперед на цілий тан [64] і каменем безстрашно полетів униз.
64
Тан — міра довжини, 10,6 м
— Таки стрибнув? — закліпав очима господар.
— А я не сподівався, що до цього дійде, — і Мейтей вхопив себе за кінчик носа.
— Я стрибнув і знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув, що дуже змерз, хоч був сухий-сухісінький. Що за мара? Адже я стрибав у воду. «Дивно», — і я роззирнувся. Я тепер ще більше здивувався. Виходить, я збирався стрибати у воду, але помилився й стрибнув на середину моста. Який жаль! Тільки через те, що я переплутав напрями, мені не вдалося попасти туди, куди мене кликала панночка.
Канґецу посміхався і крутив мотузочком хаорі так, наче хотів його відірвати.
— Ха-ха-ха! Цікаво! Ця пригода своєрідна тим, що схожа на мою. І вона вдячний матеріал для професора Джеймса. Ото можна було б шокувати літературний світ, якби на фактичних даних написати книжку про людську індукцію!… До речі, що сталося з панночкою? — поцікавився Мейтей.
— Кілька днів тому я ходив вітати її з Новим роком. Перед ворітьми вона грала зі служницею у волан і була цілком здорова.
Господар, що вже давно над чимось зосереджено думав, аж тепер розтулив рота.
— Зі мною теж була пригода, — сказав він, наче давав зрозуміти, що, мовляв, і він не ликом шитий.
— Яка пригода? — запитав Мейтей. Від кого-кого, а від господаря він, звісно, такого почути не сподівався.
— І теж наприкінці року.
— Дивний збіг. У всіх наприкінці року щось трапилося, — посміхнувся Kaнґeцy. На місці викришеного зуба у нього стирчав шматок куямоті.
— А чи не того ж дня і о тій же годині? — втрутився Мейтей..
— Ні, приблизно двадцятого числа. «Замість новорічного подарунка, — сказала мені дружина того дня, — краще поведи мене послухати Сетцу Дайдзьо» [65] . — «Чому б і не повести, — відповідаю. — А яка сьогодні вистава?» Дружина заглянула в газету: «Унаґідані». — «Мені вона не подобається, краще сходимо в театр іншим разом». Того дня ми так нікуди і не пішли. Наступного дня дружина знову розгорнула газету: «Сьогодні «Хорікава». Може, підемо?» — «У ній надто багато грають на сямісені [66] Шуму багато, а змісту ніякого. Краще згодом». Дружина невдоволена вийшла з кімнати. Третього дня вона рішуче заявила: «Сьогодні показують «Сандзюсанґендо». Я будь-що хочу послухати Сетцу Дайдзьо в «Сандзюсанґендо». Не знаю, може, й ця п’єса вам не до вподоби, але прошу вас піти заради мене». — «Якщо вже ти так хочеш, можна й піти, але це найкраща вистава і, напевне, там не протовпишся. Тож сумніваюся, чи потрапимо ми в театр. Адже здавна повелося, що потрібні місця наперед замовляють у чайному будиночку при театрі. Не годиться порушувати узвичаєні правила. На жаль, і сьогодні не варто морочитися». Майже крізь сльози дружина проказала: «Я — жінка і тому не знала, що все так складно, але ж і мати Охара, і дружина Судзукі, Кімійо-сан,
65
Сетцу Дайдзьо (1836–1917) — славнозвісний актор театру «Кабукі». «Кабукі», як і «Но» — різновид японського класичного театру
66
Сямісен — японський триструнний музичний інструмент
– І дружину теж? — запитав Канґецу.
— Де там! Тільки мене. Я чомусь відразу зм’як, наче аеростат, в якому прокололи оболонку. Голова пішла обертом, руки й ноги скувала млість.
— Раптова хвороба, — прокоментував Мейтей.
— Яка досада! Я так хотів виконати жінчине прохання, хоч раз за цілий рік! Я весь час тільки те й робив, що сварив її, примушував тяжко працювати, доглядати дітей і за все це ні разу їй не віддячив добром. Як на те, тоді й вільний час був, і в кишені подзенькувало кілька монет. Можна б і поїхати. Але якби ж не кляті дрижаки! Хіба піднімусь я в трамвай, коли в очах потемніло і я не годен переступити через поріг? «Який жаль!» — подумав я, і мене почало морозити ще дужче, ще дужче потемніло в очах. «Якщо негайно вжити заходів і показатися лікареві, то до четвертої ще цілком можна одужати», — вирішив я і, порадившись з дружиною, послав по лікаря Амакі, але, на лихо, той з учорашнього вечора чергував в інститутській клініці і ще не повернувся. «Він буде вдома о другій і відразу навідається», — сказали нашій служниці. От халепа! Якби я випив абрикосової води, до четвертої я був би здоровісінький. Нема щастя, та й годі. Видно, не судилося мені побачити радісного обличчя дружини. «Отже, — питала вона докірливо, — ви не зможете піти?» — «Чому ж ні? Обов'язково підемо, — відповів я. — Заспокойся, я до четвертої видужаю. Піди хутчій вмийся, перевдягнися й чекай». У ці слова я намагався вкласти всі свої почуття. Але мене чимраз дужче проймало морозом, дедалі більше паморочилася голова. «Хто знає, що накоїть ця нерозважна дружина, якщо не одужаю до четвертої і не дотримаю своєї обіцянки? Ну й халепа! Що ж робити?» І тут я вирішив, що мій найперший обов’язок завчасно нагадати дружині про марність людського життя і неминучість смерті й тим самим підготувати її до найгіршого. Я негайно закликав дружину в кабінет. «Хоч ти й жінка, — здалеку почав я, — але, мабуть, розумієш, що означає європейська приказка mаnу а slip 'twixt the сир and the lіp [67] ?» — «Хто його збагне, це європейське письмо! По-вашому, якщо я не розумію англійської, то вже й можна насміхатися? Якщо та англійщина вам так до вподоби, то чого б вам не оженитися з випускницею християнської школи? Такої жорстокосердої, як ви, людини ще світ не бачив», — накинулась на мене дружина. Старанно продуманий план умить провалився. Запевняю вас, я без злого наміру заговорив по-англійському. Ви дуже засмутите мене, якщо витлумачите той вчинок так, як і дружина. Насправді мою поведінку тоді визначала тільки щира любов. Як на те, все трапилось саме тоді, коли мене пройняв мороз, голова паморочилась, навіть мозок трохи потьмарився. Тому-то я так поквапно заговорив про марність людського життя і неминучість смерті і ні сіло ні впало перейшов на англійську мову, цілковито забувши, що дружина її не розуміє. Безперечно, я припустився помилки. Через неї мене ще дужче затрусило, перед очима ще прудкіше поплив навколишній світ. Як я і звелів, дружина подалася у ванну, роздяглася до пояса і заходилась чепуритися. Потім вийняла з шафи кімоно, перевдяглася і сіла, мовляв, я готова йти хоч зараз. А я не знав, на яку ступити. «Хоч би скоріше йшов Амакі-кун», — подумав я і глянув на годинник. Була третя. До четвертої лишалась тільки година. «Може, помалу підемо?» — крізь прочинені двері спитала дружина. Мабуть, воно й негодиться вихваляти свою дружину, але тоді я подумав, що вона ще не була такою гарною. Її шкіра, старанно вимита, виблискувала і на тлі хаорі з чорного крепдешину здавалась ще білішою. Її обличчя світилося з двох прнчин: першої, матеріальної, пов’язаної з тим, що дружина вимилася з милом, а другої, духовної — сподівання побачити Сетцу Дайдзьо. І тут я вирішив будь-що виправдати її надію. «3беру всі сили та встану», — подумав я і закурив. Нарешті прийшов Амакі-сенсей. Він таки виконав моє прохання. Розпитав, що болить, оглянув язика, помацав пульс, обстукав груди, погладив по спині, вивернув повіки, потер череп, а тоді задумався. «Щось серйозне?» — спитав я, а лікар спокійно відповів: «Навряд». — «Мабуть, і надвір можна вийти?» — запитала дружина. «Авжеж, — сказав Амакі-сенсей і знову задумався, а потім додав: — Якщо тільки їм не погано». — «Я себе недобре почуваю», — втрутився я. — «В кожному разі треба вам прописати порошків і мікстуру». — «Як це так? Невже мені щось загрожує?» — «Хвилюватися нема підстави. Не треба даремно нервувати», — заспокоїв мене лікар і пішов. Було пів на четверту. Служниця побігла по ліки. Дружина суворо наказала їй бігти до аптеки. 3а п’ятнадцять четверта. 3алишилося ще чверть години. Раптом мене занудило. До цього я нічого подібного не відчував. Дружина налила в чашку мікстури, поставила переді мною. Тільки я підніс чашку до рота, як з глибини живота вирвався немов бойовий клич: «Ге-е!» Довелося відставити мікстуру. «Пийте швидше, полегшає», — квапила дружина. «Я не виконаю свого обов’язку, якщо негайно не вип’ю і ми не підемо до театру», — вирішив я і пригубив чашку. Та знову оте «гe-e!» стало на перешкоді. Поки я то намагався випити мікстуру, то ставив чашку назад, годинник у їдальні вибив четверту. «Вже четверта, ніколи зволікати», — твердо вирішив я, підняв чашку і — о диво! справжнісіньке диво! — з четвертим ударом годинника я відчув, що мене вже не нудить і я можу без зусиль випити ліки. О десять на п’яту впевнився, що Амакі-сенсей таки великий лікар: як рукою зняло запаморочення голови, перестало морозити. Моїм радощам не було меж — адже я видужав. А ще недавно й на ногах не міг устояти.
67
Коло носа в’ється, а в руки не дається (англ.)
— Потім ви з дружиною пішли до театру «Кабукі»? — спитав Мейтей з таким виразом, наче він не зрозумів суті пригоди.
— Хотів, але було запізно. Дружина вважала, що тепер ми вже не купимо квитків. Не було ради, довелося відкласти театр. Якби Амакі-сенсей прийшов на десять хвилин раніше, я виконав би свій обов’язок перед дружиною і вона була б задоволена. І все через якихось там десять хвилин! От досада! Як подумаю, то й зараз мені здається, що тоді наді мною тяжіло якесь прокляття.
3араз господар мав вигляд людини, якій нарешті вдалося довести до кінця відповідальну справу. Цим він, мабуть, сподівався утвердити свою репутацію перед співрозмовниками.