Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

Розділ ІІІ

Мікеко вмерла, з Куро я не заприязнився, тож почуваюся самотнім. Але, на щастя, знайомство з людьми розвіює мою журбу. Нещодавно один чоловік листовно попросив господаря вислати йому моє фото. А днями на мою адресу прислано кібіданґо [74] , що ними так славиться Окаяма. Поволі, як до мене прихиляються люди, я забуваю, що я кіт. Мені здається, ніби непомітно я став до людей ближче, ніж до котів, — останнім часом я навіть утратив охоту водитися з одноплеменцями і ставати проти двоногих панів. Я покладаю велику надію на те, що, вже досягши значного поступу, можу вважати себе мало не членом людського суспільства. Однак це не означає, що я зневажаю

котячий рід, — ні, я просто знаходжу втіху в тому, що чиню згідно зі своїми вподобаннями. Тож мені прикро, коли дехто називає мене легковажним, лицемірним або зрадливим. Видно, не перевелися ще дурноверхі, жалюгідні особи, охочі обзивати людину всілякими неподобними словами. Зрештою, позбувшись котячих звичок, не годиться мати справу тільки з котами. Хотілося б із властивою людям самовпевненістю оцінювати їхні думки, слова та діла. І це мені, певен, вдалося б. Жаль тільки, що господар не зважає на мої глибокі знання, а поводиться зі мною як із звичайнісіньким кошеням, — без зайвих слів, безсоромно ум’яв кібіданґо. Фотографії моєї він теж ще не зробив і не вислав, куди його просили. Це мене, звісно, дратує, але що ж, мусиш терпіти — адже господар це господар, а я це я, тож не дивно, що наші погляди розходяться. Оскільки я майже став людиною, а з котами припинив стосунки, мені важко про них писати. Краще вже я розповім, як живуть панове Мейтей і Kaнґeцy.

74

Кібіданґо — просяні коржики

Сьогодні неділя, ясний, погідний день. Господар вийшов з кабінету, поклав біля себе пензель, туш і купку паперу, сам ліг долічерева на поміст і щось забурмотів. «Певне, лаштується писати, коли видає такі дивні звуки», — здогадався я. Незабаром господар розмашистими ієрогліфами почав: «Духмяний ладан запалю».- «Невже взявся до віршів? Невже писатиме хайку? Як для господаря, «духмяний ладан» занадто вишукано», — промайнула думка, а він уже полишив «ладан» і хвацьки перейшов до нового рядка: «Давно я збирався написати про Теннен Кодзі» [75] . Та раптом пензлик завмер у його руках. Господар глибоко зітхнув. Видно, блискуча думка так і не сяйнула в його голові, тож він лизнув кінець пензля — аж губи почорніли — і внизу намалював кружечок. Всередині поставив дві крапки — очі, домалював ніс з широкими ніздрями, тоді провів горизонтальну лінію рота. Тепер це вже не скидалось ні на оповідання, ні на хайку. Очевидно, господареві набридло і малювати, бо він замазав мордочку. Потім розпочав з нового рядка. Певне, думав, що досить почати з нового рядка, як вірші поллються з його вуст. «Теннен Кодзі — людина, що вивчає повітряний простір, читає «Луньюй» [76] , їсть печену солодку картоплю, під носом у нього висять шмарклі», — за одним подихом написав він розмовною мовою. Вийшло недоладно. Господар вголос перечитав написане й зареготав: «Ха-ха-ха! Цікаво. Щоправда «під носом у нього висять шмарклі» — трохи грубувато, викреслю», — і провів лінію. За першою черкнув другу, а тоді третю — вийшли рівні паралельні лінії. Хоч вони заходили на інші рядки, господар проводив їх одну по одній. Коли їх стало аж вісім, а наступне речення не спадало на думку, господар відклав пензля і завзято смикнув вуса то вниз, то вгору — мовляв, ось як викручують речення з вусів. Тим часом з їдальні вийшла господиня й сіла перед чоловіком.

75

Теннен Кодзі — посмертне ім’я Йонеями Ясусабуро, голови буддійської секти храму Енґакудзі, приятеля Нацуме Сосекі

76

«Луньюй» — книга висловів Конфуція та його учнів

— Послухайте-но, — звернулася вона.

– Що таке? — господарів голос лунав як удар гонга під водою.

Жінці, видно, не сподобався такий тон, і вона повторила:

— Послухайте-но.

— Ну, що таке? — Великим і вказівним пальцями господар висмикнув з ніздрі волосину.

— Цього місяця нам трохи не вистачило…

— Не може бути. Хіба ми не розрахувалися з лікарем, хіба не виплатили минулого місяця борги в книгарні? Повинно б вистачити, — відповів господар, розглядаючи висмикнутий волосок наче якесь диво.

— А проте… Ви ж не охочі до рису, вам подавай

хліб та ще й варення до нього.

— Власне, скільки я їм того варення?

— Цього місяця вісім слоїків.

— Вісім? Не пригадую, щоб я стільки з’їв.

— Не

ви самі, а разом з дітьми.

— Що не кажи, а більше ніж на п’ять-шість єн наїсти ми не могли, — господар незворушно взявся приклеювати волосинки на папір. Він виривав їх з м’ясом, тому вони стирчали на папері наче встромлені голки. Захоплений несподіваним відкриттям, господар дмухнув на них щосили. Але вони міцно прилипли і тому не злітали.

— Ач, які вперті, - господар щосили дмухнув ще раз.

— І не тільки варення, — аж розчервонілась від обурення господиня. — Треба було ще дещо купувати.

— Можливо, можливо, — господар раз по раз устромляв пальці в ніс і висмикував волосинки. Вони були різних кольорів: руді, чорні, трапився навіть один сивий. Господар, вельми тим вражений, затиснув його між пальців і підніс перед очі дружини.

— Тьху! Гидота! — скривилась та й відштовхнула його руку.

— Ти лиш поглянь, навіть у носі посивіло, — господар, здавалося, не на жарт схвилювався. А господиня не витримала, розсміялась і зникла в їдальні, очевидно, махнувши рукою на фінансові проблеми. Господар тим часом узявся знову до Теннен Кодзі.

Прогнавши хитрощами жінку, господар заспокоївся. Висмикував волосинки і поривався писати, але нічого не виходило.

«Їсть печену солодку картоплю» — зайве, краще викреслю, — вирішив він. — «Духмяний ладан запалю» — надто несподівано звучить, теж треба викреслити, безжально дорікнув собі господар. Зосталося тільки: «Теннен Кодзі — людина, яка вивчає повітряний простір, читає «Луньюй». «Але ж так занадто коротко, — подумав господар. — От морока!.Якщо вже не оповідання, то хоч епітафію напишу». Господар помахав пензликом і заходився старанно малювати орхідею на верхній половині листка — незугарну подобу авторського малюнка на полях рукопису. Вся його марудна робота, до останнього ієрогліфа, звелася нанівець. Перевернув листок і на звороті ні до ладу, ні до складу написав: «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О, небесний, о, просторовий Теннен Кодзі!». І тут прийшов Мейтей. Напевне, він не визнавав різниці між чужим і своїм домом, бо заходив завжди безцеремонно, навіть не постукавши. Траплялося, що заявлявся через задвірковj двері. Ще при народженні він позбувся кращих людських якостей — несмілості, скромності й сором’язливості.

— Знову взявся до Велетня Тяжіння? — ще з порога спитав гість.

— Хіба ж можна весь час писати про Велетня Тяжіння? Я тепер клопочуся, яку б епітафію придумати для Теннен Кодзі — похвалився господар.

— Теннен Кодзі — це таке ж посмертне ім’я, як і Ґудзен Додзі [77] ? — своїм звичаєм навмання спитав Мейтей.

— А хіба є таке ім’я?

— Нема. Але я спочатку подумав, що ти саме його маєш на увазі.

— Ґудзен Додзі… Такого я не знаю. А от Теннен Кодзі ти знаєш.

77

Ґудзен Додзі — Дитя Випадковості (яп.)

— Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

— Соросакі. Тому самому, який після закінчення університету поступив в аспірантуру, обрав темою дисертації «Теорію повітряного простору», але, перепрацювавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

— Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

— Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, - гордо промовив гocподар так, наче й справді «Теннен Кодзі» звучaло напрочуд вишyкaнo.

— Покажи-но мені свою епітафію, — зареготав гість і потягнувся до рукопису. — Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

— От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Теннен Кодзі залишилася б.

— Атож, непогано, — радісно погодився господар.

– Я так і думав зробити, — поважно відповів господар і додав: — Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограйся з котом. — Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, господар вийшов з кімнати.

Коли так несподівано мені випало розважати гостя, не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві на коліна.

— Ти ба, як погладшав! — Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. — Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають… Господине, ваш кіт охочий до пацюків? — Мого товариства йому, напевне, було не досить, і гість звернувся до господині в суміжній кімнаті.