Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.
Господиня радісно всміхнулася.
– І це все?
— Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забуваєш, про що допіру йшлося».
Обличчя господині прибрало дивного виразу.
— Напевне, хвалили? — недовірливо спитала вона.
— Мабуть, хвалили, — спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.
— Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.
«Ого, вона вже наступає з іншого флангу!» — подумав Мейтей,
— Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувайте, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.
— Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак у пальті й сів на стіл, дзен [79] поставив на котацу й заходився їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько…
79
Дзен — низький обідній столик
— Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-сучасному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, — нахваляв Мейтей свого приятеля.
— Банально чи ні, - жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.
— Найгірше — це банальність, — наполягав Мейтей.
Господиню така відповідь не задовольнила. Вона посуворішала:
— Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке — банальність?
— Банальність? Банальність — це… Отак зразу й не поясниш…
— Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, — з чисто жіночою
логікою напустилась господиня.
— Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.
— В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, — ненароком улучила в ціль господиня.
За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.
— Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми — двадцяти дев’яти років, усім задоволені й безтурботні, готові завжди, як випаде сонячний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі собою саке в баклазі, зробленій з дині».
— Невже є і такі? — навмання сказала господиня, не второпавши нічого з Мейтеєвої тиради, а відтак призналася: — Щось я нічого не второпаю.
— У такому разі приладнайте до Бакінового [80] тулуба голову майора Пенденніса [81] й пустіть їх на рік-два в Європу.
– І тоді вийде банальність?
Мейтей лише засміявся.
— Можна зробити простіше. Додайте учня середньої школи до продавця з крамниці «Сіракія» і розділіть навпіл. От і дістанете чудовий зразок банальності.
80
Кьокутей Бакін (1767–1848) — японський письменник, автор дидактичних романів
81
Пенденніс — персонаж роману англійського письменника Теккерея «Історія Пенденніса»
— Та невже? — задумано сказала господиня. Їй,
— Ти ще тут? — запитав господар, несподівано заходячи у кімнату і сідаючи поруч з гостем.
— От тобі й на! Ти ж сам сказав мені: «Почекай трохи, я вмить повернуся».
— Хіба це вперше? — глянула господиня на Мейтея.
— Поки тебе не було, я дізнався про чимало подробиць з твого життя.
— Жінку хлібом не годуй, а дай побалакати. От якби люди вміли мовчати так, як оцей кіт, — господар погладив мене по голові.
— Кажуть, ти хотів нагодувати дитину тертою редькою.
— Ну, — і господар засміявся, — а ти знаєш, які розумні теперішні малюки? Ти його питаєш: «Скажи, рибонько, де тобі гірко?» — а воно тобі язика показує. Отак!
— Що за мордування? Як можна муштрувати дитину, наче собаку? До речі, незабаром прийде Канґецу.
— Канґецу? — недовірливо спитав господар.
— Атож. Я послав йому листівку: «На першу годину дня приходь до Кусямі».
— От людина! Все робить, я йому заманеться, на інших не зважає.. Ну, навіщо було кликати Канґецу?
— Це не моя ідея. Канґецу-сенсей сам напросився. Сенсей сказав, що готується виступити з доповіддю на засіданні Фізичного товариства. «Я, — каже, — зроблю собі репетицію, а ти слухай». — «Гаразд, — кажу, — нехай і Кусямі послухає». От і вирішив запросити його сюди… Тобі не завадить послухати, — самовільно розпорядився Мейтей.
— Але у тій доповіді я нічого не втямлю, — заперечив господар, діткнутий Мейтеєвим самоуправством.
— Ти не думай, що доповідь буде нудна й нецікава, приміром, про якесь там сопло з магнітом. Тема доповіді надзвичайно своєрідна: «Механіка повішення». Раджу послухати.
— Це тобі варто послухати, ти ж пробував вішатися. А мені навіщо?
— Хто повірить, що людина, яка тремтить на саму згадку про «Кабукі», не може вислухати такої доповіді? — своїм звичаєм пожартував Мейтей.
Господиня захихотіла, глянула на чоловіка і перейшла в суміжну кімнату. Господар мовчки гладив мене по голові. Такої ласки до себе я ще не пригадую.
Через кілька хвилин, як було домовлено, прийшов Канґецу-кун. Готуючись до доповіді, яку мав виголосити ввечері, він зодягнувся в елегантний сюртук, високо підняв білий як сніг комірець і став на двадцять відсотків привабливішим, ніж завжди.
— Вибачте, що трохи запізнився, — спокійно звернувся він до присутніх.
— А ми ніяк не можемо дочекатися тебе. Починай, — і Мейтей зиркнув на господаря. Той тільки невиразно буркнув щось. Kaнґeцу-кун не квапився.
— Будь ласка, принесіть склянку води, — мовив він.
— Ти ба, хоче, як по-справжньому? Диви, ще й оплесків заманеться, — не вгавав Мейтей.
— Це лиш репетиція, тож одверто висловлюйте свою думку, — вийнявши з внутрішньої кишені текст доповіді, повільно проказав Канґецу-кун, а потім почав: — Страта злочинців через повішення була поширена здебільшого серед англосаксів, але якщо заглибитися в давніші часи, то стане ясно, що до повішення вдавалися переважно самогубці. У євреїв, кажуть, був звичай каменувати злочинців. Аналіз Старого завіту показує, що слово «повішення» означало віддавати на з’їжу хижим звірам або птахам підвішений на стовпі труп злочинця. Якщо вірити Геродотові, то ще до виходу з Єгипту євреї відчували огиду до привселюдного показу трупів у нічну пору. Кажуть, єгиптяни відрубували злочинцям голови, а на хресті розпинали тільки їхні тіла. Перси…