Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

3 холодним серцем господар зіжмакав цей шанобливий лист і пожбурив у кошик для сміття. Жаль, що скарги і благання Сінсаку-куна виявилися марними. Господар узявся до третього листа, в яскравому конверті з червоними й білими смужками, з пишним, як на вивісці крамнички солодощів, написом: «Високоповажному Тінно Кусямі-сенсею». Не ручуся що з цього конверта раптом не висунеться Отасан [173] , але на вигляд він чудовий. Ось що в ньому було написано: «Якщо земля і небо в моїх руках, то я одним духом вип’ю воду з ріки Сіцзян. Якщо ж мене створили небо і земля, то я всього-на-всього порошинка. Як не є, а я міцно пов’язаний з небом і землею… Людина, що перша скуштувала трепанга, гідна поваги; того, хто вперше з’їв рибу, слід хвалити за відвагу. У того, хто з’їв трепанга, вселиться дух Сінрана [174] ;

у тому, хто посмакував рибою, втілиться Нітірен. Що ж до таких, як Кусямі-сенсей, то вони знають лише приправлене оцтом місо з сушеного гарбуза. Я ще не бачив людини, яка стала героєм, наївшись гарбузового місо… Хай зрадить тебе найближчий друг. Хай зненавидять тебе батьки. Хай покине тебе коханка. Щоб не знав ти ніколи багатства. Щоб утратив в одну мить титули і маєтки. Хай вкриються цвіллю твої знання, що зберігаються в голові. На що ти покладаєш надії? На що ти надієшся в небі й на землі? На Бога? Бог — глнняний бовван, виліплений змученою людиною, смердючий труп скам’янілого людського лайна. Спокій — це стан, коли покладаються на неможливе. Патякаючи всілякі нісенітниці, кривуляє до могили п’яниця. Вигорає олива і гасне лампадка. Що лишається робити, коли діло звершено? Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом… Ніщо не страшне, якщо не вважаєш людину людиною. Нічого сердитися на світ, якщо ні когось, ні себе не маєш за людину. Благородні люди, що досягли багатства і влади, здається, не вважали людей людьми. Чого ж ти з обурення червонієш, коли не визнають тебе за людину? Червоній скільки завгодно, дурню!.. Вважаючи себе людиною, а інших маючи за ніщо, буркотун стає жертвою нервового припадку. Цей припадок називається революцією. Але революція — не справа буркотунів. Її творять з охотою великі люди. В Кореї багато женьшеню. Чому не заживаєш женьшеню? Тендо Кохей з Суґамо. Вклоняюсь удруге».

173

Отасан — персонаж із середньовічного фарсу

174

Сін ран, Нітірен — засновники двох однойменних буддійських сект

Сінсаку-кун припадав до ніг, а цей вклонився і то лише двічі. Мабуть, так зухвало поводиться тому, що не просить грошової пожертви. Зате листа написав справді-таки незрозумілого. Вартого хіба що того, щоб його відкинув будь-який. часопис. Я був подумав, що господар, відомий своїм затьмареним розумом, порве листа на клапті, та де там, — господар читав його знову і знову. Напевне, він вважав, що в цьому листі є якийсь прихований зміст, і вирішив будь-що до нього докопатися. У світі є чимало незрозумілого, але нема чогось такого, чому не можна було б надати якогось змісту. Нехай текст незрозумілий — спробуйте його розібрати, і він проясніє. Назвіть людину дурною або розумною, і все стане на своє місце. Більше того, скажіть, що людина - собака або що людина — свиня, і проти такої тези ніхто не заперечуватиме. Нікому немає діла до того, що ви назвете гору низькою, а всесвіт вузьким. Ніхто не обуриться, якщо назвете ворону білою, Коматі [175] — огидною, а Кусямі-сенсея — благородним. Тож можна знайти певну логіку і в такому безглуздому листі, як оцей. Особливо, якщо до справи візьметься господар — він мастак без усякого сорому перекручувати невідомі йому aнглійські слова. Коли одного разу якийсь учень запитав його, чому «good morning» кажуть навіть у негоду, господар думав над відповіддю аж сім днів. А коли його спитали, як буде «Колумб» по-японському, він поринув у роздуми на три доби. Такі люди в будь-чому знайдуть зміст — навіть у фразах «гарбузове місто — герой всесвіту», або «наївшись корейського женьшеню, зробимо революцію». За якийсь час господар, видно, докопався за методом «good morning» — до змісту листа, бо захоплено об’явив: «Яка глибина думки! Так могла написати тільки людина, яка досконало вивчила філософію. Яка блискуча ерудиція!»

175

Оно-но Коматі — славетна поетеса ХІ ст… за переказами була красунею

Уже з цих слів ясно, який він дурноверхий, але якщо подумати, то в дечому господар має слушність. У господаря є звичка високо цінувати незрозуміле. І не тільки в нього. Вважається, що в незрозумілому приховано те, що дурневі недоступне, а несподіване викликає в людини благородні почуття. Тому-то прості смертні розводяться про незрозуміле з виглядом, наче все розуміють, а вчені очевидні речі викладають якомога заплутаніше. Залишається фактом, що професори університету, які читають незрозумілі лекції, здобувають собі шану і славу, а тих,

хто пояснює зрозуміло, не поважає ніхто. Та от, господар пройнявся повагою до автора, оскільки зміст листа незбагненний, а головну ідею неможливо схопити, оскільки в листі перемішалися трепанги із смердючим трупом скам’янілого людського лайна. З тієї ж причини послідовник Лао Чжуан не розлучається з «Книгою етики», конфуціанець — з «Книгою змін», а дзен-буддист з проповідями Лінь Цзі. Однак люди не заспокоюються, якщо їм щось цілком незрозуміле, а вдаються до довільного тлумачення, прикидаючись, що все збагнули. Споконвіку у людей заведено вдавати, що розумієш незрозуміле. Господар шанобливо згорнув листа, написаного вправною у каліграфії рукою, поклав його на стіл і, заклавши руки за пазуху, поринув у роздуми.

Саме в цю хвилину з передпокою хтось голосно попросив: «Дозвольте?» Наче Мейтей, а просить дозволу ввійти. Не схоже на Мейтея. Господар усе чув, але навіть не ворухнувся, видно, взяв собі за правило не зустрічати гостей, мовляв, це не його обов’язок, бо ще не траплялося, щоб він озивався до них з кабінету. Як на те, служниця вийшла купити мила, а господиня засиділась у вбиральні. Невже мені зустрічати гостя? Дзуськи! Не вийде. Та гість і не думав ждати — він зайшов у передпокій і взявся одне за одним розсувати сьодзі. Господар добре знає своє діло, а гість ще краще: тільки-но я подумав, що гість подався у вітальню, як фусума заскрипіла і він рушив до кабінету.

— Що за жарти? Що ти робиш? До тебе ж гості.

— О, це ти?

— Що значить «о, це ти»? Невже не міг озватися? Яка пустка в домі!

— Умгу… А. я задумався…

— Як задумався, то вже важко сказати «заходь»?

— Та неважко.

— Ти завжди такий незворушний.

— Бач, останнім часом я вдосконалюю душу.

— Ото дивак! Що ж тоді буде з твоїми гістьми, як ти настільки вдосконалиш душу, що перестанеш озиватися? Біда з твоєю незворушністю! Я ж не сам прийшов, а такого тобі гостя привів! Вставай, зустрінь його.

— Кого?

— Хіба не однаково, кого? Вставай, та й усе. Він дуже хотів тебе бачити.

— Хто?

— Байдуже хто, вставай.

Господар пробурчав: «Певне, знову дуриш» і, не виймаючи рук з-за пазухи, підвівся і через веранду попростував до вітальні. Там обличчям до токонома на маті врочисто сидів якийсь старигань. Господар миттю вийняв руки з-за пазухи й присів на мату під стіною. Але дідок сидів обличчям на захід, до токонома, а господар стояв за ним, дивлячись йому потилицю. Тож, зрозуміло, вони не могли як слід привітатися. А треба сказати, що старі люди дуже прискіпливі, коли йдеться про етикет.

— Будь ласка, сюди, — звернувся дідок до господаря, вказуючи на токонома.

Ще три роки тому господар вважав, що в кімнаті можна всідатися де завгодно. Але, згодом хтось прочитав йому лекцію про токонома, і господар довідався, що колись токонома була тронним місцем. Відтоді, як з’ясувалося, що токонома призначалася виключно для гінців сьогуна в імператорському дворі, він не підходив і близько до неї. Де вже тут думати про почесть, коли перед токонома розсівся незнайомий дідуган! Господар навіть не привітався як слід, спромігся тільки повторити гостеві слова, низько схиливши голову:

— Вудь ласка, сюди.

— Ні, так я не зможу шанобливо привітати вас. Будь ласка, сюди.

— Е ні, тоді я не… е-е… Будь ласка, сюди, — наслідуючи гостя, бездумно сказав господар.

— Своєю скромністю ви ставите мене в незручне становище. Я вельми зворушений вашою люб’язністю. Будь ласка, сміливіше. .

— Скромністю… Просто жах… Будь ласка… — почервонівши як рак, мимрив господар. Видно, вдосконалення душі не принесло ніякої користі. Мейтей-кун стежив за перебігом розмови з-за фусуми, і коли побачив, що підоспіла зручна мить, штурхнув господаря ззаду.

— Ну, йди вже. Ти так прилип до стіни, що мені ніде сісти. Йди сміливіше, — підохочував він його. Господар наблизився до токонома.

— Кусямі-кун, це мій дядько зі Сідзуоки, про якого я тобі не раз розповідав. Дядьку, а це Кусямі-кун.

— Дуже радий вас бачити, — мовив дідок. — Мейтей доступився вашої ласки, і я теж давно мріяв порозмовляти з вами. На щастя, сьогодні ми проходили мимо вашої господи, і я вирішив подякувати вам за щедру і ласкаву увагу до Мейтея. Прошу вас, не, погребуйте моєю особою і не позбавляйте мене вашої прихильності в майбутньому.

Старий виголосив цей монолог у старовинному стилі одним подихом. Неговіркому, понуркуватому господареві не траплялися такі старомодні дідки. І якщо спочатку він розгубився, то тепер, коли його обсипали таким градом вітань, господар геть забув про розцяцькований конверт і про корейський женьшень. Він лише насилу проказав:

— Я теж… Я теж… Збирався відвідати… Радий вас бачити… — і, підвівши голову, крадькома зиркнув на гостя. Але той все ще хилився у низькому поклоні, тож господар поспішив і собі шанобливо тицьнути носом у мату.