Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Підес з нами, будес завазати…
— Не «підес», а «підеш», — поправила Тонко, але мала, як завжди, присадила її одним словом: «Дулепа!»
А втім, її перебили, тож розповідь уже не клеїлася.
— Оце й усе?
— Я більсе не сказу… Пу-пу-пу!
— Ха-ха-ха, хто ж тебе так навчив?
— Слузниця.
— От погана, хіба можна так дитину вчити? — сказала господиня і вимушено посміхнулася. — А тепер черга Юкіе-сан. Ти, мала, теж послухай.
Малий тиран, видно, опам’ятався і на якийсь час примовк.
— Ось що розповів Яґі-сенсей, — нарешті почала Юкіе-сан. — Давно колись на одному перехресті
— Це правдива історія?
— Не знаю, про це він нічого не казав. Так от, поки люди радилися, один силач з цього кварталу зголосився вмить переставити ідола, — це, мовляв, легка справа. Прийшов він на перехрестя, закотив рукави і взявся до роботи. Підважував, смикав, аж потом обливався, але статую не зрушив.
184
Дзідзо — буддійське божество, охоронець дітей і подорожніх
— Напевне, була важка?
— Аякже… Коли силач заморився і пішов додому відпочивати, мешканці кварталу знову зібралися на раду. Цього разу найрозумніший чоловік у кварталі запропонував свої послуги: «Доручіть мені цю справу». Він поставив перед статуєю повну коробку солодких рисових коржиків і почав принаджувати її до себе — думав, що Дзідзо любить ласощі й клюне на його гачок. Але дарма — статуя і цього разу не ворухнулася. «Так нічого не вийде», — подумав розумний чоловік і поклав перед статуєю саке в гарбузі й чашечку. «Ну що, вип’єш? — дражнив він статую. — Як хочеш випити, то пересунься сюди». Три години заманював розумний чоловік статую, але й цього разу вона не зрушила з місця.
— Юкіе-сан, а хіба Дзідзо не відчуває голоду? — спитала Тонко.
— Хочу рисових коржиків, — сказала Сунко.
— 3азнавши два рази невдачі, розумний чоловік приніс купу фальшивих монет і знову взявся спокушати статую: «Ну що, хочеш грошей? Як хочеш, на, бери». Але й цього разу не помогло. От який Дзідзо впертий!
— Схожий на твого дядечка, правда?
— Викапаний дядечко. Врешті розумному чоловікові обридло й він дав спокій ідолу. Після того де не взявся шахрай і об’явив так, наче йшлося про якусь дрібну справу: «Будьте спокійні, я дам собі раду з ідолом..
– І що ж той шахрай зробив?
— О, це дуже цікаво! Спочатку він переодягнувся на поліцейського, приліпив вуса, став перед ідолом і погрозив: «Гей, ти, забирайся, а то пожалкуєш! Поліція не буде з тобою панькатися!» Але хіба в наш час тебе послухають, якщо будеш підшиватися під поліцію?
— Правду кажеш. Ну й що, ідол заворушився?
– І не думав. Він же викапаний дядько!
— Хіба? Адже твій дядько труситься перед поліцією.
— Oгo, з такою фізіономією? А власне, чого труситися перед нею? Он статуя не побоялася погроз шахрая. Шахрай розгнівався, скинув мундир, зірвав вуса й переодягнувся на багача. На його лиці була тоді така ж міна, як у барона Івасакі [185] . Смішно, правда?
185
Івасакі
— А яка міна в Івасакі?
— Ну, така собі пихата. Так от, після цього той шахрай мовчки, з величезною сигарою в зубах, узявся ходити навколо статуї.
— Навіщо?
— Щоб задурманити її.
— Це дуже схоже на анекдот. Ну й що, задурманив?
— Та де там! Хіба каменя задурманиш? Не так-то
просто обманювати. Довелось шахраєві переодягтися на його високість принца. Ви бачили такого дурня?
— У ті часи теж були їхні високості?
— Мабуть. В усякому разі, так розповідав Яґі-сан.
Отож шахрай таки переодягнувся на принца. Ви тільки подумайте! По-перше, це образа його високості. Шахрай, а куди пнеться…
— На якого принца він переодягнувся?
— «На якого? На якого?» Все одно це образа.
— Он що.
— Але й принц не допоміг. Шахрай нічого не міг удіяти, довелось йому капітулювати. Мусив привселюдно визнати, що йому не під силу впоратися з ідолом.
— Так йому й треба!
— Авжеж… До речі, не завадило б запроторити його на каторгу… Знову мешканці кварталу зажурилися, скликали раду. Та ніхто не брався пересувати статую.
— Тим і скінчилося?
— Е ні, це ще не кінець. Нарешті люди найняли рикш і волоцюг. Веліли їм день і ніч допікатп статуї, кричати, перепочинку не давати.
— Попомучились добряче.
— Та все намарно. Що ти вдієш з упертим Дзідзо?
– А що далі? — запально спитала Тонко.
— Далі?.. Хоч скільки було вереску коло статуї, а результату ніякого. Всім уже остогидло. Тільки рикші та волоцюги радісінько галасували. Адже вони діставали поденне…
— Юкіе-сан, що значить «поденне»? — запитала Сунко.
— «Поденне» — це гроші.
— А навіщо гроші? Що з ними роблять?
— Навіщо гроші? Ха-ха-ха, Сунко, яка ти дурненька!… Так от, галдикали та репетували вони дні й ночі коло статуї. А тим часом у тому кварталі жив собі один дурень, якого й за людину ніхто не мав. Його так і звали: дурень Таке. Отож цей дурень подивився-подивився, як вони галасують, та й каже: «Зчинили такий гамір, а святого Дзідзо не подужають!… Ех ви, бідолахи!»
— Ач, дурень, а який розумний!
— Еге ж, розумний дурень. От люди й подумали: а чому б не довіритися йому — мовляв, що буде, те буде, а голови не зірвуть. Дурень Таке не дався довго просити. Відразу наказав припинити галас, рикш і волоцюг повиганяти, а сам з індиферентною міною підійшов до статуї.
— Юкіе-сан, а хто це індиферентна міна? Приятелька Таке? — якраз у такий важливий момент недоречно спитала Тонко.
Господиня і Юкіе-сан захихотіли.
— Та ні, не приятелька.
— А хто?
– Індиферентна міна… Як би тобі сказати?
— Ну що?
— Слухай, ти, певне, знаєш Татара Сампей-куна?
— Знаю. Він подарував нам батат.
— Так от, у того Сампей-куна індиферентна міна.
– Он як!
— Саме так… Отож дурень Таке, запхавши руки за пазуху, підійшов до статуї та й каже: «Святий Дзідзо, мешканці кварталу просять тебе пересунутися. Пересунься, будь ласка». — «Он що! Раніше б сказали!» — відповіла статуя і зрушила з місця.