Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
Розділ XІ
Мейтей-кун і Докусен-кун сиділи перед токонома і грали в ґо [190] .
— Я дурно не гратиму. Треба, щоб переможений частував. Згоден? — наполягав Мейтей-кун.
Як завжди, посмикуючи свою цапину борідку, Докусен-кун відповів:
— Так можна звульгаризувати прекрасну гру. Нецікаво, якщо вся увага прикута до одного: виграю чи програю? Забудь про наслідки
190
Ґо — японська гра типу шашкової
— Знов узявся за своє? То чистий клопіт — мати партнером філософа. Можна подумати, що ти зійшов зі сторінок китайської «Хроніки про святих відлюдників»
— А ти заграв на безструнному кото.
— А ти заговорив по бездротовому телеграфі.
— Ну гаразд, починаймо.
— Твої білі?
— Мені однаково.
— Сказано — відлюдник, тому й великодушний. Якщо твої — білі, то логіка підказує, що мої — чорні. Ну, йди. Звідки хочеш.
— За правилами, чорні починають.
— Справді… Тоді скромненько почнемо ось яким дебютом.
— Такого дебюту нема.
— То й що? Я винайшов нові правила.
Мій світ вузький. А тому лише останнім часом дістав нагоду побачити, як грають у так зване ґо. Що й казати, чудернацька розвага. На невеликій дошці, поділеній на малюсінькі кліточки, безладно, аж голова паморочиться, розкидано білі й чорні камінці. Партнери галасують й обливаються потом над тою дошкою, незалежно від того, виграють чи програють. Площа дошки щонайбільше один квадратний сяку. За одним ударом лапи можна всі камінці порозкидати. Складеш дошку - виникне хатина, розкладеш — матимеш рівне поле. Безглузда розвага — потіти над такою дошкою. Куди веселіше байдужими очима на неї позирати. Коли на дошці тридцять-сорок камінців, в очах не дуже мерехтить. А от у вирішальний момент гри погляньте на дошку, відразу охнете. Білі й чорні камінці так щільно підступають один до одного, що, здається, от-от повипадають з дошки. Їм лишається тільки одне: покорившись волі неба, стояти як укопані. Адже вони не можуть упросити сусіда посунутися, не можуть вимагати, щоб передні на них не налягали. Гра в ґо — людський винахід. Якщо людські вподобання виявляються в позиції фігур, то, можна сказати, що нещасна доля зігнаних у купу камінців відбиває вузьколобість людини. Хоч-не-хоч треба визнати, що людині подобається обмежувати чистий, як небо, широкий, як море, світ, втиснути його у вузькі рамки, за які ні в якому разі не можна ступати. Одним словом, людина — істота, котра навмисне вишукує для себе страждання.
Хто його зна, з якого дива легковажний Мейтей-кун і прихильник дзен-буддизму Докусен-кун якраз сьогодні стягли з полиці стару дошку і взялися до такої виснажливої забави. Спочатку, як і годиться знайомим партнерам, кожен діяв на свій розсуд, і камінці аж літали над дошкою. Але ж дошка не безмежна. За кожним ходом кількість вільних кліток зменшувалася і партнерам стало тісно — вже не помагала ні безтурботність, ні прихильність до дзен-буддизму.
— Мейтей-кун, ти грубо граєш. Так не можна ходити. Нема такого правила.
— В ченців секти Дзен, може, й нема, а от у школі «Хон’інбо» є. Тут уже нічого не вдієш.
— Але ж я б’ю твого пішака.
— «Самурай не відмовиться пожертвувати життям задля свого володаря, а тим паче не відмовиться від добрячого шматка м’яса»…
— Он як. Прекрасно. «3 півдня віє легіт, а в палаці ні крихти прохолоди». А я отак поставлю.
— Ого… Що й казати, чудовий хід. Я думав, що так і підеш. Вдаримо ось як… Хай знають наших. Що тепер будеш робити?
— Хоч круть, хоч верть… «Холоне в небі меч»… От халепа! Вперед! Чого мені боятися?
— Ого! Що ти наробив? Так мені каюк. Що за жарти? Стривай!
— Так тобі й треба! Хіба я не казав, що так не можна ходити?
— Пробачте мені цей хід. Візьми назад цього білого.
— Цього?
— А водночас і його сусіда прибери.
— О, це вже зухвальство!
— Do you see the boy? [191] А хіба ми з тобою не друзі? Не кажи дурниць, а забирай. Для мене це питання жнття або смерті. Ще трохи почекай, і в мене на сцену вибіжать головні виконавці.
191
Ти бачив такого? (англ.)
— Це мене не обходить.
— Хай не обходить. Тільки ходи верни.
— Ти вже шість разів кричав: «Стривай!»
— Чіпка в тебе пам’ять. Я тебе прошу взяти назад два ходи. Кажу тобі: забери оці пішаки. Який же ти впертий! 3аглибся в роздуми і станеш трохи згідливішим.
— Але ж я тоді програю…
— А хіба тобі від самого початку не було байдуже, ти виграєш чи програєш?
— Мені однаково, можу й програти. Але не хочу, щоб ти виграв!
— Велика мудрість зійшла на тебе! В тебе одне на думці: «Осінній вітер перетинає блискавку».
— Не вітер блискавку, а блискавка вітер! У тебе все навпаки.
— Ха-ха-ха… Тепер такі часи, що й навпаки годиться. Нічого ти не вдієш.
— Життя і смерть нам не підвладні. Не вічні ми на цьому світі.
— Амінь! — Мейтей-кун цього разу пересунув камінця навмання.
Поки Докусен-кун і Мейтей-кун до загину змагалися перед токонома, біля входу до вітальні рядком сиділи Канґецу-кун і Тофу-кун, а збоку блідий господар. Що за дивовижа? Перед Канґецу-куном на маті сумирно лежали три сушених тунці. Вони з’явилися з-за пазухи Канґецу-куна і ще зберігали людське тепло. Коли господар і Тофу-кун звернули свої спантеличені погляди на рибу, Канґецу-кун промовив:
— Я вернувся з рідної провінції чотири дні тому, але так забігався у справах, що не мав часу раніше завітати.
— З цим не треба було так спішити, — як завжди, грубо кинув господар.
— Звісно, можна було б і не спішити, але мені не давали спокою ці подарунки.
— Це що, тунці?
— Еге, моя батьківщина славиться ними.
— Може, й славиться, але в Токіо їх легко дістати.
Господар узяв найбільшого тунця і понюхав.
— На запах тунця не оціните.
— Чи не величиною вони славляться?
— А ви покуштуйте.
— Що ж, можна було б і покуштувати, але я бачу, голову надгризено.
— Тому я кажу, що квапився якнайшвидше принести дарунки.
— Чому?
— Як це — чому? Миші погризли рибу.
— Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.
– Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.
– Де ж вонн пообгризали?
— На кораблі.
— На кораблі?
— Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.