Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?

— Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди, де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?

— Еге ж…О, тут, здається, не всі речі! Вони все вернули?

— Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!

— Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?

— Авжеж… Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі

думаю: чого це не вистачає?

— Теж мені важниця — підшивка!… А що мені казати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.

Господар переодягнувся і, притулившись до хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирившись з утратою, складала принесені речі у шафу.

— Тітонько, кажуть, ніби ця масничка — рідкісна річ. Правда, вона огидна?

— Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!

– Яке там «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!

– За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.

– А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти…

— Дядечку, ви — як ота статуя.

— Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».

— Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхування. А що гірше — гімназистки чи страхування.

— Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбутнє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.

— Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися?.

– Наступного місяця застрахуюся.

– Напевне?

— Напевне.

— Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?

Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.

— Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування — річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.

– Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.

— То вона тобі не потрібна?

— А навіщо?

— Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?

— Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подарували, а тепер: віддай!

— Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?

— Нехай і не потрібна. Все одно — де ж це видано, щоб відбирали подарунок?

— Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?

— Але ж…

— Що за «але ж»?

— Але ж це жахливо!

— От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!

— А хіба ви, дядечку, не правите свого?

— Що ж маю робити, коли ти одне й те саме повторюєш? Хіба ти не казала, що парасолька тобі ні до чого?

— Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати — цього, не діждетеся.

— От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чинити? Вам у школі логіку викладають?

— Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.

— За ким?

— Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.

— Яка ти дурна! До того ж і вперта. Недарма на іспитах провалилась.

— Так, провалилась. Ну то й що? Не за ваші гроші вчуся.

Видно, неспроможна вгамувати своїх почуттів, Юкіе-сан раптом гірко заплакала, і сльози — кап-кап — покотилися на її бузкову спідничку. Господар поглядав то на схилене обличчя Юкіе, то на її спідничку: здавалось, наче він роздумує над психологічною причиною цих сліз. В цю хвилину на порозі їдальні з’явилася служниця зі своїми червоними руками й повідомила:

— Гість прийшов.

— Хто? —

поцікавився господар.

— Гімназист якийсь, — відповіла служниця, позираючи скоса на заплакану Юкіе.

Господар подався у вітальню. Я крадькома за ним — вивчати людей і збирати потрібну інформацію. Людину треба вивчати, коли вона чимось схвильована. Інакше вивчення не дасть жодних наслідків. 3а звичайних обставин усі люди звичайні, і скільки б ви не стежили за ними, скільки б не прислухалися до їхніх розмов, не взнаєте нічого путнього. А от у хвилину неспокою під дією таємничих сил людина раптом виявляє непересічні, дивні, небуденні й чудернацькі властивості — одне слово, з нею неминуче відбуваються події, повчальні для нас, котів. Безперечно, до таких явищ відносяться і криваві сльози Юкie-сан. Поки Юкіе-сан розмовляла з господинею, ніхто не підозрював, що в неї така незбагненна душа, а от як тільки вернувся господар і поклав масничку біля хібаті, вона зненацька — наче мертвого дракона ошпарила окропом — виказала незглибимо дивовижні, незвичайні, незбагненні й чудні риси характеру. А втім, ці риси властиві всім жінкам на світі. Жаль тільки, що вони не так легко виявляються. Слушніше сказати, що виявляються і вдень, і вночі, але не з такою силою і виразністю, як оце зараз. Мені пощастило бути свідком такої вистави лише тому, що доля подарувала мені дивака господаря, який, бувало, і мене гладить проти шерсті. Досить мені піти вслід за господарем, як одразу відчуваю, що попав у театр. Лише тому, що мені судилося жити в такого пана, я можу набути достатнього життєвого досвіду за свій короткий котячий вік. Яке то щастя! Цікаво, а хто ж це до нас завітав?

Дивлюсь — аж це гімназист років сімнадцяти, приблизно однакового віку з Юкіе, з величезною їжакуватою головою і сплюснутим носом принишк у кутку вітальні. В його зовнішності не було б нічого особливого, якби не недоречно великий череп. Навіть майже голий, як у послушника, він здавався величезним. А якби його вкрити господаревим волоссям, він напевне привернув би загальну увагу. Господар здавна додержувався погляду, що такі голови непридатні для науки. Можливо, що це правда, але, як збоку глянути, голова того учня, подібна до Наполеонової, справляла незабутнє враження. Як усі гімназисти, він був одягнутий в авасе з короткими рукавами, пошите з якоїсь бавовняної тканини в горошок, і, здається, під кімоно не мав білизни. Кажуть, тепер дуже модно вдягати авасе на голе тіло й ходити босим. А проте цей хлопчисько мав жалюгідний вигляд. Напевно, виною тому босі ноги: на маті залишилися три виразні сліди, як колись від пальців злодія. На четвертому гість зніяковіло сидів. Нема нічого дивного, що зніяковіла людина сидить тихо. Незрозуміло тільки, як же цей грубіян у куцому авасе з їжакуватою головою та збентежився. Суб’єктові, який хизується тим, що не вітається з учителем, три хвилини всидіти по-людському важко. Смішно, як цей тип удає, ніби вродився таким скромним і благородним, наділеним усякими достойностями й чеснотами. «Звідки взялося в нього стільки сили, щоб угамувати свої розбишацькі нахили? Адже це не хто інший, а таки вони бешкетують у класах і на спортивних майданчиках», — подумав я. І сміх і сльози! Хоч би яким телепнем був господар, а як опиниться віч-на-віч з таким учнем, то починає здаватися незвичайною людиною. Напевне, господареві це відчуття приносить утіху. Як мовить приказка, громада по нитці — бідному сорочка, так і нікчемні гімназисти гуртом являють собою грізну силу, здатну на страйк і бойкот. Я думаю, це явище схоже на відвагу п’яного боягуза. Можна вважати, що масові бешкети таких молодиків — це тимчасова непритомність, породжена п’янким відчуттям належності до однієї зграї. Якби не так, то чи змогло б оце не те, що зніяковіле, а скоріше пригнічене створіння в кутку вітальні хоч би в думці зневажати господаря, обзивати «старим порохном»? Ні, тих дурних витівок воно б ніколи не встругнуло.