Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
Ось такий був душевний стан господаря тієї ночі, коли він сидів у задумі при яскравому світлі самотньої лампи. Саме тоді найчіткіше виявилася каламуть його розуму. Цей телепень, незважаючи на свої кайзерівські вуса, нездатний відрізнити божевільного від здорової людини. Більше того, поставивши собі це завдання, він удався до голови по розум, але, не дійшовши жодного висновку, залишив проблему нерозв’язаною. Він людина з недорозвинутим мозком, нездатна додумати що-небудь до кінця. Що ж до його аргументації, то єдина її особливість — розпливчастість, висновки ж — невловимі, схожі на димок цигарки «Асахі», що витікає з його ніздрів.
Я — кіт. Можливо, хтось засумнівається: мовляв, як це я зміг так докладно описати роздуми господаря. Повірте, що для кота нема легшої справи на світі. Я вмію читати думки. Питаєте, коли я навчився? Вам до цього зась! Важливо, що вмію. Коли хочу подрімати, вмощуюсь на колінах у людини, притиснувшись м’якеньким кожушком їй до живота. За якусь хвилину між нами починає текти електричний струм, і внутрішній світ людини чітко вимальовується в моїй уяві. Недавно я навіть затремтів, прочитавши господареві думки. Він ніжно гладив мене по голові й раптом придумав дику річ: «От якби здерти шкуру з цього кота! Була б тепла безрукавка». Який жах! А проте я вважаю, що мені випала велика честь, адже я можу розповісти, які думки роїлися в господаревій голові.
Розділ X
«Вставайте, вже сьома!» — гукнула з-за фусуми господиня. Господар лежав, одвернувшись до стіни, й мовчав — хто зна, чи він прокинувся, чи ще спить? Він узяв собі за звичку не озиватися. А коли вже не може відмовчатися, каже «ага». Але й те «aгa» нелегко з нього витягти. У лінощах, що показують його огиду до всього на світі, є свій прихований зміст, але жінки таких недбайливих не люблять. Якщо навіть власна дружина не вельми-то його цінує, то легко собі уявити, як ставляться до нього інші жінки. Господареві ніколи не запобігти ласки у благородної дами, адже недарма кажуть: «Якщо рідня тебе зреклася, то й куртизанка не приголубить» [180] . Не було б потреби виказувати зараз, що господар анітрохи не популярний серед представників жіночої статі, якби не побоювання, що через непорозуміння він не скине вини за байдужість дружини на нещасливу зірку. А так мої слова, продиктовані щирістю, врятують його від помилки — поставлять на своє місце.
180
Слова з п’єси театру «Но»
«У призначений час я сповістила, що пора вставати, але він знехтував мої слова і навіть «ага» не промимрив, тож нехай нарікає на себе — не моя вина, як проспить», — вирішила господиня і, схопивши віник і щітку, подалася в кабінет. За хвилину звідти долинув шурхіт — так завжди починалося прибирання. Власне, для чого прибирають кімнату: щоб повправляти м’язи чи для розваги? Хоча в мої обов’язки не входить прибирання і я можу не звертати на нього уваги, я все-таки мушу сказати, що з будь-якого погляду господиня взялася до беззмістовної роботи. Питаєте, чому? Господиня ж бо прибирає заради прибирання: проведе раз щіткою по сьодзі, погладить віником мату, і вважає, що роботі кінець. А спитайте її про причину або наслідки роботи, і вона нічого не відповість. От безвідповідальна особа! Тому чисті місця щодня зостаються чистими, запорошені — запорошеними. Видно, господиня вважає, що таке прибирання краще, ніж ніщо — так в стародавньому Китаї Конфуцій ставився до звичаю в перший день місяця за місячним календарем приносити в жертву барана: мовляв, це проста формальність, але жаль, якщо вона відімре. Правда, господареві від такого прибирання ні холодно ні жарко. А от велич господині саме в тому, що вона виконує явно непотрібну роботу. Хоча господиню єднає з прибиранням багаторічна практика, — така, що згадка про одне миттю викликає в пам’яті інше, — його наслідки аніскілечки не покращали — вони залишилися такими ж мізерними, — як і до народження господині або ще раніше, до винайдення віника і щітки. Я думаю, що незалежно від свого змісту поняття «господиня» і «прибирання» пов’язані між собою так само нерозривно, як у формальній логіці судження з терміном.
На відміну від господаря я звик прокидатися вдосвіта, а тому в такий час відчуваю, як підтягло живота. В моєму котячому становищі не годиться лізти поперед батька в пекло — снідати раніше за господарів, але, ніде гріха діти, тільки-но уявляю собі, як смачно парує юшка в моїй черепашці морського вушка, мені вже не сидиться. Коли наперед знаєш, що твої зусилля будуть марні, найкраще — потішитися надією і нічого не робити, а сидіти склавши руки. Однак цього разу справа повернулася інакше: мені страшно захотілося перевірити, чи мої задуми справдяться. Навіть якщо напевне при перевірці якогось припущення тебе чекає невдача, важко заспокоїтися, поки розчарування не стане доконаним фактом. Охоплений нетерплячкою, я пробрався у кухню. Передусім я заглянув у черепашку під пічкою — як і сподівався, вилизана ще вчора, вона блищала у таємничому світлі ранньої осені, що тихо соталося крізь дахове вікно. Служниця пересипала в барильце зварений рис і тепер у казанку на жаровні щось старанно перемішувала. На стінках казанка поприсихали смужки рисового відвару, подекуди такі тонюсінькі, що скидалися на цигарковий папір. «Рис і юшка вже готові, могли б мене нагодувати», — подумав я. В таку пору соромитися не годиться. Навіть якщо не вийде на моє, шкоди ніякої не буде. І я вирішив будь-що домогтися сніданку. Хоч я і нахлібник, але ж голод не тітка! Поміркувавши так, я почав нявкати — влесливо, жалібно й докірливо. А служниці дарма. Відомо кожному, що зроду в такої безжалісної пики нема ні крихти милосердя. Але ж майстерність у тому й полягає, щоб розжалобити навіть її. Я ще раз спробував: «Няв, няв!» Повірте, в тому нявканні вчувалося стільки горя, що в будь-якого самотнього подорожанина серце защеміло б з жалю. Та служниці хоч би що. Може, ця жінка глуха? Якщо це так, то хто б її узяв на службу? А можливо, вона глуха тільки до котячого голосу. Кажуть, серед людей трапляються так звані дальтоніки, що не розрізняють кольорів. Вони, напевне, вважають себе цілком зрячими, а лікар називає їх інвалідами. У служниці, видно, голосовий дальтонізм — не розрізняє тембру голосу. Ясна річ, людина з такою вадою — інваліда. Інвалід, а, бач, яка самовпевнена! Ще ні разу вночі не відчинила мені дверей, коли мені було конче треба. А якщо зрідка й відчиняла, то потім не впускала. Але ж нічна роса шкодить навіть улітку! Ви собі не уявляєте, як прикро ждати цілу ніч сходу сонця, тим паче в мороз. Недавно служниця замкнула двері перед самим носом і, треба ж трапитись біді, на мене напав бездомний пес. Тут уже добра не жди. Лише в останню мить я видерся на дах повітки і цілісіньку ніч їв дрижаки. Усе через її безсердечність. Хоч би скільки ти плакав, а від такої особи співчуття не діждешся. Але, як то кажуть: «Злидні красти навчать, кохання листа напише, а як тривога — то до Бога». Отож і я готовий на все. «Няв, няв!» — заголосив я, намагаючись привернути на себе увагу. Я глибоко переконаний, що моє нявкання чарівністю не поступається перед симфонією Бетховена, але на служницю воно, здається, не вплинуло. Нараз служниця стала навколішки,
Я сказав «милися». Але яке то було миття, коли тільки двоє старших відвідували дитячий садок, а наймолодша була така малюсінька, що могла ходити, лише вчепившись за поділ старшої сестри! Ясна річ, як слід умитися або нарум’янитися вона не вміла. Найменша витягла з відра ганчірку й старанно терла щоки. Мабуть, неприємно мити обличчя ганчіркою. Але чи варто дивуватися, якщо мала навіть під час землетрусу вигукує: «О, як інтелесно!» Що ж, може, на неї зійшло більше прозріння, ніж на Докусен-куна. Як і треба було сподіватися, найстарша, свідома добровільно взятої на себе відповідальності, пожбуривши кухлик, закричала: «Мала, що ти робиш?! Це ж ганчірка!» — і почала виривати у сестри ганчірку. А малій не бракувало свавілля — вона й слухати не хотіла, а тягла ганчірку до себе, огризаючись: «Не займай, дулепа!» Що таке «дулепа» — невідомо, звідки це слово взялося, теж ніхто не знає. Відомо тільки, що мала його вживає часто, коли вередує. Якийсь час сестри смикали ганчірку в різні боки, з неї скапувала брудна вода і немилосердно забруднила малій ноги. Якби тільки ноги, то півбіди, а то ж вона замазала поділ «ґенроку» [181] . Я не раз чув, що вони казали «ґенроку», але тільки недавно збагнув, що мова йде про плаття з візерунчастої тканини. І від кого вони запозичили таке чудернацьке слово? «Мала, перестань, замочиш ґенроку!» — наполягала найстарша. Ач, яка освічена! А ще недавно не могла відрізнити «ґeнроку» від суґороку [182] .
181
Ґенроку — період японської історії (1688–1704)
182
Суґороку — гра, в якій, кидаючи кісточки, пересувають фігури
Коли вже я згадав про «ґeнроку», то принагідно скажу: діти іноді так перекрутять слово, так заморочать тсбі голову, що ніколи не второпаєш, що воно й до чого. «Університет» обернули на «у, паштет!», говорячи про бога Ебісу, мають на увазі кухонну завісу, а як пригадують слово «пожежа», то назвуть її «полум’яна вежа». Щоразу, коли господар чує таку підміну слів, нишком посміхається, а от у школі за свої, ще грубіші, помилки йому не соромно перед учнями.
3апримітивши, що «ґенроку» замочилося, мала — вона каже про себе не «мала», а «мава» — в плач. «Біда, якщо вона застудиться», — вискочивши з кухні, служниця висмикнула з рук малої ганчірку і заходилась витирати нею плаття малої. Серед тієї колотнечі порівняно спокійною була середульша дочка, Сунко. Розкривши пляшечку білил, що скотилася з полиці, вона заходилась чепуритися. Спершу вмочила пальця у білила й на кінчику носа провела білу смужку — відразу стало ясно, де її ніс. Потім тим же пальцем залишила пляму на щоці. Саме тоді, як на обличчі з’явилася така прикраса, служниця, витираючи ганчіркою плаття найменшій доньці, принагідно стерла й білила на щоці Сунко. Та, здається, була невдоволена.
Крадькома намилувавшись цим видовищем, я вибрався з їдальні в господареву спальню позирнути, чи він уже встав. Та дарма — господаря наче лизень злизав. Натомість з-під укривала виставала нога з високим підйомом. Напевне, господар вирішив: якщо виставить голову, то доведеться вставати. А він так цього не хотів! Черепаха, та й годі. В цю мить, скінчивши прибирання кабінету, до спальні зайшла господиня з віником і щіткою. Як і перед тим, гукнувши з порога: «Як, ви ще не встали?» — трохи постояла, — видно, поглядом шукала чоло вікової голови. Відповіді не було й цього разу. Тоді господиня за двома енергійними кроками опинилася біля постелі і, стукнувши віником об підлогу, з надією почути відповідь повторила: «Що з вами, ще спите?» Господар, звісно, вже не спав. Лаштуючись стримати жінчин напад, він заздалегідь сховався з головою під укривалом. Мабуть, гадав, що досить йому ховати голову і його не помітять. Та не так сталось, як гадалось. Поки голос доносився з-за фусуми, щонайменше з відстані одного кена, господар у душі радів — думав, пронесе, але як віник стукнув зовсім близько, за три сяку від постелі, він трохи злякався. До того ж за другим разом жінчин голос був удвічі гучніший, проникав навіть крізь укривало. Зрозумівши, що далі опиратися — марна справа, господар озвався тихеньким «ага».
— Здається, вам на дев’яту до школи. Не баріться, а то запізнитеся.
— Могла б і не казати, вже встаю, — відповів господар, визираючи через рукав ватяного кімоно, що правило йому за укривало. Ото була дивовижа!
Господиня з досвіду знала: тільки-но вона повірить, що чоловік устав, і заспокоїться, як він знову задрімає. Тож треба бути пильною. І вона напосілася на господаря: «Вставайте ж, вставайте!» Неприємно, коли тобі гукають «вставайте!», якщо ти сказав, що встаєш. Тим неприємніше було такій впертій людині, як господар. Він не витримав, скинув з голови ватяне кімоно і витріщив очі:
— Чого ти галасуєш? Сказав, що встану, — значить, встану!
— Ви вже не раз казали, а не вставали?
— Хто? Коли? Оце вже брешеш.
— Завжди.
— Бреши, та не перебріхуй.
— Ще невідомо, хто бреше.
Стоячи в головах з віником у руці, господиня мала грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало заверещав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче — так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, — дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося плакати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові найманці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь береться плакати. У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян — господар, а чи господар — Ят-тян. Дати ляпасу господареві — проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназистами, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається — увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.